Від страшного удару карета розломилася майже навпіл, під її уламками лежало понівечене тіло. Навколо гули мухи, стояв нестерпний трупний сморід. Лісник усе ж розкидав потрощені уламки екіпажа і побачив, що нещасна була жінкою, але її вже встиг пошматувати лісовий звір – із-під подраної одежі виднілося клоччя вирваного м’яса. Лице годі було впізнати, шкіра місцями здерта аж до кісток черепа. Вочевидь, тут похазяйнував вовк-самітник чи ще якийсь голодний хижак прийшов на запах свіжої крові. Лісника мало не знудило від побаченого.

– Яка страшна смерть…– Чоловік скинув шапку й трохи постояв, шанобливо схиливши голову.– Хай Господь прийме твою душу! Треба було б тебе поховати, але, вибач, маю поспішати, щоб врятувати іншу.

Надів шапку, уже збирався йти, коли випадково помітив відтяту кисть руки загиблої. На одному з пальців раптом зблиснув перстень. Невеличкий, срібний, із тонким мереживом у вигляді павучка й бурштином, закріпленим на його черевці.

Не може бути: саме такий він колись подарував Аліції!

– Світе мій, невже я не встиг?!

Не повірив собі, нагнувся, придивляючись. Усередині бурштинового камінця також застиг крихітний павучок. Тепер сумнівів не було. Крик відчаю розітнув його груди – наче заревів скалічений звір. Тільки тепер він уповні зрозумів, як кохав свою невірну Аліцію. І якщо вона й досі носила його подарунок, значить, теж не викинула з серця.

Сорочка на грудях чоловіка змокріла від сліз.

– Люба моя, пробач мене – я винний, що не встиг тебе попередити! Проте знаю тепер, хто винуватець твоєї загибелі. Присягаюся, я здолаю цю потвору!..

Із цими словами він припав до скаліченої руки і поцілував майже голі кістки.

Тоді знайшов уламок каретної ресори й викопав край дороги могилу. Зібрав у ряднину рештки тієї жінки, яку кохав, і поклав поруч із ямою. Довгий час сидів, погойдуючись, ніби читаючи молитву. А перед тим, як поховати знівечене тіло, зняв з пальця той перстень, прив’язав на шнурок і почепив собі на шию.

Коли кинув останню грудку землі на могилу, ще довго не наважувався зрушити з місця – ніби половина його єства залишилася там, під землею, і не відпускала. Потім повернувся до карети, сподіваючись відшукати оберіг волхвів. Та дарма – знайшов лише розкриту пусту скриню. Втративши останню надію, закрив кришку й лише тоді побачив свіжий напис, видряпаний на ній чимось гострим. Букви криві, обірвані, ледь помітні. Зрозумів, це – передсмертні слова: «Врятуй дочку».

Вона знала, що він шукатиме її.

Тяжкий спазм знову стиснув горло. Ледь утримав сльози. І тоді раптом усе збагнув: той молодий граф, якого він врятував, казав, що недавно придбав рудого коня. А Мальва надто довго залишалася на самоті з тим паничем.