– Що ти робиш!.. Я ж пожартувала.– Мальва забігала навколо, принесла води й заходилася витирати рушником його обличчя. Анджей перхав, відпльовувався камінцями, на очах у нього виступили сльози.
– Тепер віриш? – промовив він, коли на зубах перестав хрумтіти пісок. Тоді взяв її за руки і спробував пригорнути. Вона теж потяглася до нього, але враз, як сполохане звірятко, відсахнулася.
– Я тобі не подобаюся? – тужливо вимовив він.
– Ні, Анджею. Просто я так швидко не можу. Мені треба звикнути. Я ж навіть на «ти» досі боюся тебе називати! – Вона знову зашарілася, махнула рукою й вибігла до кухні.
– Розумію,– вимовив він, почуваючись геть щасливим. Доповз до кухні, став в одвірку й почав дивитися, як вона порядкує. Мальва відчула той погляд, повернулася.
– Коли прийшов, то ставай до справи! – вимовила лукаво. Анджей узявся допомагати здоровою рукою – робив, як умів. Досі він і гадки не мав, як це – готувати їжу, а зараз займався цим залюбки. І Мальва вже не втікала і не тремтіла, коли він випадково торкався її руки чи стану.
Вечеряли разом. Спати ж полягали в різних кімнатах. Але який там сон: ні він, ні вона так і не стулили очей до ранку.
Розділ 3
Прощання
Нога в графа вже не боліла, молоде тіло набирало сили. Навіть кістки зламаної руки швидко зросталися за допомогою мазі з живокосту, якою щодня мастила руку Мальва. Граф почувався щасливим. Наче забувши про свій титул, він як міг допомагав Мальві: носив воду, рубав хмиз. Дівчина не дозволяла йому надто втомлюватися, проте Анджей наполягав: він має робити все, що й кожен чоловік. Фізичні вправи робили його тіло дужчим.
Мальва сумувала за батьком, а молодий граф утішав її:
– Як тільки остаточно одужаю, не гаючи часу поїду й звільню твого батька.
Мальва докладала всіх зусиль, аби це сталося якнайшвидше. Проте молодість брала своє. Не в змозі молоді люди постійно перебувати в скорботі. Часом, забуваючи про ту прикрість, пустували, бавилися, обливали одне одного водою. Коли ж Анджей наздоганяв дівчину, намагався пригорнути чи поцілувати, вона, сміючись, вислизала з його обіймів – легко, як весняний струмок через талий сніг, як вітер через сухе гілля, як пісок крізь пальці. Він ніби ловив легку хмаринку, тримав її біля себе, але втримати не міг. Це часом забавляло графа, і разом із тим пробуджувало в ньому шалену пристрасть.
Урешті вони все ж таки злилися в тому шаленому любовному вихорі, що рано чи пізно затягує закохані серця. Так тривало кілька днів, а можливо, й тижнів – рахувати час у таких випадках нема кому.
Але одного ранку вони прокинулися від фиркання коней і лайки лакеїв. На подвір’ї загриміли колеса. Двері відчинив Анжей, і на ґанку ледь не зітнувся із лікарем Якимом Крацем.
– Мої вітання пану! Бачу, ви гарно виглядаєте, а я так хвилювався! Зникла блідість, на щоках рум’янець, певне, лісове повітря пішло вам на користь. Навіть огляду не треба, щоб засвідчити: пан пішов на поправку. Радий, радий за вас! – Крац довго трусив руку графа.
– Прошу, проходьте! – відступив убік Анджей, запрошуючи гостя.– Привезли якісь новини?
Крац скоса поглянув на молоду лісникову дочку, й лукава посмішка заграла на його обличчі.
– Бачу, бачу ту фею, яка зцілила пана. Я б теж не проти підлікуватись у таких ручках.
Дівчина зашарілася й прожогом вибігла з хати.