Розділ 4

Два написи

Анджей дотримав слова – лісник повернувся за кілька днів. Стурбований та злий. Мальва намагалася розрадити батька, але він виглядав усе більш похмуро й днями пропадав у лісі. А повернувшись, не знаходив собі місця.

– Як вона могла, як могла! – сердито повторював він, походжаючи по хаті.

– Хто, тату?

– Твоя мати!

– Розкажи мені. Адже ти ніколи не розповідав про неї!

– Навіть згадувати не хочу… Хай сталося те, що сталося, хай вона покинула мене із малою дитиною. Я пробачив її – мабуть, не зміг дати всього, що потрібно молодій гарній жінці. Але вчинити так ницо, викрасти оберіг, що захищав цей ліс, цю землю,– то вже занадто. Таке неможливо пробачити!

– Тату, звідки ти знаєш? Може, то не вона!

– Я дуже кохав її та надто довіряв. Тільки вона знала про схованку на Капищі Волхвів. Тільки там демон не міг до нього дістатися. А тепер вона сама себе прирекла. Ніхто не здатний керувати злим духом, а якщо хтось стане на його шляху, того він знищить.

– Тату, то, може, треба поїхати до неї? Попередити, захистити. Мені чомусь здається, що ти й досі її кохаєш…

– Ні! – Лісник гримнув дверима й вийшов надвір.

Мальва спостерігала через вікно, як він ходить між деревами, припадає до них чолом. Потім шукає на старезній сосні якісь зарубки, розчищає їх долонями, ставши навколішки. Врешті батько схопився, нічого не кажучи доньці, побіг до хліва, осідлав коня й, поки Мальва не встигла запитати, куди він, скочив у сідло і зник у лісовому серпанку.

Дівчина повернулася до тієї сосни, оглянула давні рани на корі.

«Мій Світане» – ось що там було вирізане латинськими літерами.

Лісник гнав коня доти, поки той не захропів і не впав. Лише тоді схаменувся, та коню вже було не зарадити. Тоді пішов пішки. Ішов кілька днів, перебиваючись лісовою їжею. У лісі ніколи з голоду не помреш, особливо коли знаєш, що й до чого. Тут їжа кругом: корінці, ягоди, гриби, жуки, дичина, навіть ящірки та жаби. А він у лісі виріс, тому ніколи не брав із собою їжі, навіть якщо вирушав далеко. Але тепер мав дістатися самої Варшави. Йшов навіть уночі, відпочивав лише по кілька годин, аж поки не минув ліс і не вийшов на битий шлях. Сподівався, що хтось підбере, бо мав із собою кілька злотих. Однак ішов до полудня, не зустрівши жодної живої душі на дорозі. Вже збирався знову звернути до лісу, що стояв стіною ліворуч від шляху, але щось його ніби тримало. Пройшов ще з верству, коли побачив на узбіччі перекинуту карету. Побіг у надії допомогти людям, але те, що побачив, його жахнуло.