– Тихіше, збудиш Світлану!

– Вона дочка військового, хай звикає! Слухай, люба, може, все ж таки залишишся в моєму родовому маєтку? Там, куди ми йдемо, парадів не буде – там стріляють, а в нас маленька!

– Можливо, крихітку й лишу, але поїду з тобою. Якщо Господь вирішить, що маємо вмерти від руки турка, то загинемо разом.

– Ти невблаганна. І як же я тебе через те люблю!

Він знову вкрив обличчя жінки поцілунками. Молода служниця, що супроводжувала дружину графа, сором’язливо відвернулася, тримаючи немовля на руках.

– Зачекай, Анджею, ми ж не самі! – Жінка спробувала відштовхнути коханого, аж раптом промовила: – Знаєш, що? Ми ж проїжджатимемо майже поряд із моїм рідним домом. Давай хоч на годинку завернемо до батька!

– Він же зрікся тебе!

– То було колись, а зараз я б дуже хотіла з ним побачитися.

– Добре, я теж мав би йому подякувати – і за врятоване життя, і за тебе!

Він відчинив дверцята карети й наказав кучерові злізти з передка.

– Сідай на мого коня та рушай у голову колони. Передай наказ: рухатися цим шляхом до самого Луцька. Ми невдовзі наздоженемо!

Він перебрав віжки й повернув карету до Плесова.

Поки доїхали до містечка, вже стемніло.

– Може, заночуємо тут? – стурбовано спитала Мальва.

– Люба, нам ще полк наздоганяти, а тут добрий шмат дороги. Невже ти, дитя цих лісів, боїшся мандрівки вночі?

– Дійсно, чого мені боятися із таким бравим драгуном,– засміялася вона у відповідь.

Анджей, як справжній їздовий, ударив по конях, і вони помчали лісовою дорогою.

Мальва зачудовано дивилася у віконце. Все таке знайоме, і ніде не знайти таких пахощів, як у рідному лісі. Коні неслися, обабіч дороги грізно чорніли дрімучі хащі, і разом із ними мчав, чіпляючись за верхів’я, повний місяць.

Жінка не зводила з нього погляду: такий щокатий, повновидий, а разом із тим чомусь тривожний. І раптом у місячному світлі майнула тінь. Вона так швидко зникла серед дерев, що годі було й намагатися її роздивитися. Невже якийсь звір біжить поруч із каретою?

Мальва виглянула з вікна карети і вказала Анджею на переслідувача. Молодий граф притримав коней та дістав зброю. Карета майже зупинилася, коні почали стривожено стригти вухами. Раптом удалині заіржав інший кінь. Граф запалив смолоскип – тільки тепер він зрозумів, як злегковажив, вирішивши їхати лісом об цій порі. Не встиг він звести курок пістолета, як із гущини просто до них вибіг рудий кінь.