Та врешті кінь знемігся й, кульгаючи, кинувся до лісу. Чорний вовк переслідував його доти, поки демон не стрибнув у те саме болото, куди впала його голова. Буря вщухла миттєво, як і почалася. А вовк завив і знову помчав до перекинутої карети, знищуючи все живе на своєму шляху.

Скоро почне світати. Вовкулака підскочив до відкритих дверей карети. Всередині, у кутку, плакало немовля. Вовк сіпнувся, розкривши пащу. Ще мить – і перекусить навпіл цей галасливий згорток. Та враз зупинився, щось його стримало, він загарчав і відступився. Потім знову кинувся до дитини, але став як укопаний. Якась внутрішня боротьба відбувалась у звірові. Врешті він тріпнув головою, нахилився та розгриз шкіряний мішечок, що був приторочений у нього на грудях.

Зворотне перетворення на людину тривало не більше хвилини.

Знесилений лісник упав долілиць, а коли підвівся й розглянувся, то жахнувся від побаченого. На узбіччі лежали пошматовані коні, а край дороги, у калюжах крові,– граф Яблонський та дівчина-служниця із перекушеним горлом.

Невже це зробив він? Господи, яку ж страшну силу він викликав, чи ж зможе її стримувати? Чи не гіршого демона, ніж той, із яким він боровся, поселив у своїй душі?

– Я вбивця, душогуб! Чим я кращий за скаженого коня? Господи, покарай мене! Я не хочу жити! Я занапастив своє дитя, не зміг її врятувати, занапастив власну душу.

Чоловік вихопив із-за пояса мисливський ніж, заніс руку, щоби встромити лезо під ребро, коли його зупинив плач немовляти. Він зробив крок до карети, узяв живий згорток на руки. Побачив на шовковому покривальці графський герб.

– Це ж Мальвине дитятко! Я мало не прирік його на жахливу смерть… Ні, пекельна потворо, не дочекатися тобі, щоб рід волхвів урвався! Я заховаю це немовля між людей та оберігатиму звідси, із лісу. А згодом навчуся приборкувати звіра в собі – і тоді не бачити тобі перемоги!..