Його приниженість сподобалася їй. Підстьобнута цим, вона наново ним зацікавилася і наново пожаліла. Лежачи поруч, зворушено думала, який він їй відданий, по-дитячому від неї залежний. Торкнулася його волосся, почувши на мить майже материнське співчуття. Бідний хлопець, прошкутильгав увесь цей шлях заради неї, а потім сидів під кусючим учорашнім вітром, самотній і нещасний. Уявила листа, якого напише своїй подрузі Élise: «Дуже боюся, що я розбила серце Поля. Він сприйняв цю маленьку affaire de vacance au sérieux[43]. Та що ж мені робити? Зрештою, такі речі колись мусять закінчуватися. Я не можу через нього змінювати своє життя. Enfin[44], він чоловік і якось це переборе». Élise уявить собі прекрасного білявого американського плейбоя, який втомлено сідає у свій паккард і в розпачі від’їжджає в невідомість.

Цього разу після полуденного сеансу фотограф її не покинув. Сів між папороттю і глянув на велику скелю, що виступала в море.

— Я дещо вирішив щодо свого майбутнього, — тихо сказав він.

Маркіза відчула, що в повітрі висить драма. Він що, збирається вкоротити собі віку? Як страхітливо. Звичайно, почекає, доки вона покине готель і повернеться додому. Тоді б вона ніколи про це не довідалася.

— Розкажіть мені, — лагідно промовила вона.

— Моя сестра перейме крамницю, — сказав він. — Передам їй усе. Вона дуже тямуща. А я сам поїду за вами, хай би де ви були, в Парижі чи в маєтку. Тільки ви забажаєте, я одразу ж буду поруч. Біля вас.

Маркіза ледь не вдавилася ковтком слини. Її серце завмерло.

— Це неможливо, — сказала вона. — За що б ви жили?

— Я не гордий, — відповів він. — Знаю, що ви, у доброті свого серця, щось мені дасте. Мої потреби дуже скромні. Але я знаю, що жити без вас не зумію, єдине, що мені залишається, — завжди вас супроводжувати. Знайду кімнатку поруч із вашим домом у Парижі чи в маєтку. Знайдемо шляхи та способи бути разом. Коли кохання таке сильне, як у нас, для нього не існує перепон.

Він говорив зі своєю звичною смиренністю, але сила його слів була несподіваною, і вона зрозуміла, що це не спектакль, такий невчасний сьогодні, а справжня щирість, до останнього слова. Він дійсно відмовиться від крамниці, поїде за нею в Париж і до заміського château.

— Ви збожеволіли, — різко сказала вона і сіла, байдужа до свого вигляду та розпущеного волосся. — Виїхавши звідси, я вже не буду вільною, я ніколи не зможу з вами зустрічатися, надто велика небезпека, що нас викриють. Ви розумієте, що це для мене означатиме?

Він кивнув головою. Його обличчя було сумним, але рішучим.

— Я все це обдумав, — відповів, — але ж ви знаєте, який я скромний. Вам не доведеться турбуватися з цього приводу. Мені спало на думку, що я міг би знайти місце серед вашої обслуги як лакей. Може, це принизливо, але мені байдуже. Я не гордий. Ми могли б довгий час жити разом, як тепер. Ваш чоловік, маркіз, мусить бути дуже заклопотаною людиною, часто виїжджати з дому, а діти, безсумнівно, гулятимуть ополудні з англійською міс. Бачите, що все дуже просто, якщо тільки ми зважимося.

Маркіза була така шокована, що не спромоглася вимовити й слова. Не могла собі уявити нічого страшнішого, нічого катастрофічнішого, ніж цей фотограф за лакея у її домі. Вже не кажучи про його каліцтво — вона здригнулася, уявивши, як він шкутильгає довкола столу у великій salle à manger[45], — які муки вона б переживала, знаючи, що він тут, у домі, чекає, коли вона після обіду піде до своєї кімнати; а потім — боязкий стук у двері, тихий шепіт. Яким безчестям була би присутність цієї — цієї істоти, іншого слова не підбереш, — у домі, де він завжди чогось чекатиме, на щось сподіватиметься.

— Боюся, — твердо сказала вона, — що ваша пропозиція цілковито абсурдна. Не лише ідея потрапити до мого будинку як служник, але й можливість знову зустрічатися, коли я повернуся додому. Ваш здоровий глузд мусить допомогти вам це зрозуміти. Ці полудні були — були приємні, але мої канікули майже добігли кінця. Через кілька днів приїде мій чоловік, забере мене та дітей і це все закінчиться.

Щоб підкреслити остаточність своїх слів, вона встала, почистила зім’яту сукню, причесалася, попудрила носа і, потягнувшись до сумочки, витягла з неї свій гаманець.

Вийняла кілька асигнацій по десять тисяч франків.

— Це для вашої крамниці, — промовила, — можливо, вам потрібне якесь приладдя. І купіть щось своїй сестрі. Пам’ятайте, що я завжди думатиму про вас із великою ніжністю.

На її жах, його обличчя стало мертвотно-білим, губи різко засіпалися і він звівся на ноги.

— Ні, ні, — сказав, — я ніколи цього не візьму. Це жорстоко, грішно пропонувати мені таке.