— Марті Ґейбл передавав вітання, — сказав Нейт.

— Як мило з його боку, — відказала Яана, розчищаючи місце на захаращеному столику.

— Такий він любчик. Тобі пощастило, що він твій керівник.

Вона квапливо принесла з кухні склянки та незрозумілу прозору рідину в овальній пляшці. Шнапс.

— За роки своєї роботи ми зустрічали багатьох дивних керівників, — сказала вона, — по обидва боки. Звісно, росіяни були значно гіршими, бридкі телепні, що намагались вижити у своїй бридкій системі, благослови їх Боже. Завдяки їм ми прожили вельми цікаві роки.

Яана Ряйкьоннен налила дві склянки шнапсу, підняла свою, як заведено у скандинавів, і, дивлячись йому у вічі, зробила перший ковток. Вітальня була маленькою і затишною, заставленою меблями та книжковими полицями, що вишикувались попід стінами з відполірованого дерева. В домі пахло овочевим супом.

— Ваш чоловік удома? — спитав Нейт. — Я сподівався зустрітись і з ним.

— Він скоро повернеться, — сказала Яана. — Вийшов перевірити вулицю до твого приїзду.

Вона знизала плечима.

— Боюся, від звичок нікуди не дінешся.

Нейт розсміявся про себе. Він прогнав двогодинний маршрут для скидання потенційного хвоста і проґавив стариганя, який тинявся навколо свого будинку. «Ось як їм вдається працювати протягом стількох років», — подумав він.

Одразу ж по цьому клацнув ключ у замку, двері відчинилися, і до кімнати зайшов Маркус Ряйкьоннен. АРЧІ. Він тримав на повідку коричневу таксу, яка, поспіхом обнюхавши Нейта, застрибнула на свою подушку і вляглася. Звали собаку Руді. Маркус був високим, більше шести футів, і мав широкі плечі. Під густими бровами ховались чисті блакитні очі. На його шиї виднілися міцні м’язи, а над ними — гостре підборіддя. Рухався він легко, атлетично. Він лисів, і залишки свого волосся носив дуже коротко підстриженими. Його рукостискання було міцним. Він був одягнений у темно-синій спортивний костюм та чорні кросівки. На грудях олімпійки, зліва, був пришитий маленький прапор Фінляндії.

— Через дорогу, у дворику? — спитав Нейт. — Лавка біля сходів?

— Молодець, — сказав Маркус. — Не знав, що ти помітив.

Він усміхнувся й наповнив третю склянку шнапсом.

— За твоє здоров’я, — сказав Маркус і осушив склянку, дивлячись Нейтові у вічі.

Нейт згадав їхнє резюме. АРЧІ та ВЕРОНІКА становили ядро команди спостереження в резидентурі Гельсінкі майже сорок років. Тепер обоє були на пенсії. АРЧІ підпрацьовував слідчим у фінській податковій адміністрації, а ВЕРОНІКА — бібліотекаркою. Їхня робота була такою ефективною просто тому, що вони поєднували різні погляди на роботу на вулиці з інстинктами, які підказували, що кролик зробить далі. Звісно ж, вони знали місто та систему метро, як свої п’ять пальців, позаяк зростали разом із цим містом.

Уперті, обережні, терплячі та досвідчені, вони могли опрацьовувати ціль місяцями, не видаючи себе. Їхній стиль стеження Ґейбл називав «скоріше піклуванням дружини, аніж лікаря».

Нейт і Ряйкьоннени накидали розклад стеження за Домінікою — вони спостерігатимуть нерегулярно, в ретельно обрані години — вечори після роботи, вихідні, — коли існує вірогідність, що станеться щось цікаве. Нейт слідкував за їхньою роботою здалеку. В один день — в’язані шапки, рукавиці та парки, в інший — ділові костюми та парасольки. Велосипеди з дзвониками та Руді на повідку. Невиразний сірий компактний «вольво», моторолер з кошиком. Іноді вони йшли разом, тримаючись за руки, іноді — окремо. Одного дня Яана зайшла за Домінікою до магазину з ходунком. АРЧІ й ВЕРОНІКА використовували всі методи спостереження — переслідувальне, статичне, підпорядковане, перехресне, паралельне й навіть «чехарду».

Нейт зустрівся з ними знову за два тижні. Вони зробили кілька знімків. Маркус підсумував тимчасові результати. Його звіт був чітким і точним. Яана почасти втручалась, додаючи свої коментарі.