— Дякую за наочний приклад, — сказав Нейт, — та я працюю тут уже досить довго, і мені досі немає чим похвастатись.

— Припини, бо зараз розплачуся, — сказав Ґейбл. — Єдині хлопці, яким ти повинен догоджати, — це я та шеф, і ми не скаржимося… поки що. У тебе є час, так що просто прямуй далі.

Ґейбл узяв телеграму з Нейтового ящика для вхідних документів.

— Крім того, ця російська лялечка — золото, яке тільки й чекає, коли його видобудуть, хай якими б там не були твої професійні досягнення. Займися нею, чорти б тебе взяли. Маю ідею, як задути повітря їй під спідницю для кращого вигляду.

***

Ґейбл запропонував спрямувати їхні невеликі резидентурні сили спостереження на Єгорову, щоб точно зрозуміти, що вона робить у Гельсінкі. Приставити до неї спостереження здавалось Нейту безглуздою справою. Він спробував пояснити Форсайту та Ґейблу, що Єгорова — ціль занизького рівня, адміністраторка без доступу. Спостереження за нею було б марнотратством.

— Нехай кожен лишиться при своєму, — сказав Ґейбл. — Іншими словами, заткайся.

Форсайт підняв руку.

— Нейте, оскільки Єгорова — твоя безпосередня мішень, чому б тобі на цей час не взяти на себе керівництво командою спостереження? Корисний досвід, та й від тебе їм буде поміч. Вони цікава стара парочка. Обоє просто обожнюють конспірацію.

«Чудово», — подумав Нейт. Ґейбл запропонував залучити спостереження, щоб розпочати операцію, а Форсайт призначив його керувати командою, щоб він не розпорошувався на інші справи. Форсайт і Ґейбл чудово працювали разом, справжні профі, вони знали, як мотивувати своїх офіцерів.

Ґейбл підсунув йому файл, натякнувши поглядом, що не хоче чути й слова.

— Ось файл на АРЧІ та ВЕРОНІКУ. — На якусь мить він зупинився. — Вони справжні легенди. Працюють ще з 1960-х. За ці роки встигли взяти участь у кількох до біса гарячих операціях, включаючи дезертирство Голіцина. Передавай їм привіт від мене.

За двадцять чотири години, після двогодинного автомобільного МВР, під час якого він годину їхав на північ по Е75, потім на захід другорядними дорогами до Туусули й назад до міста по 120-му, Нейт лишив свою машину на громадській автостоянці на залізничному вокзалі Pasila й попрямував до Länsi-Pasila, району висоток та комерційних будівель. Він знайшов потрібну, скромний чотириповерховий житловий будинок з цегли та скла, із закритими кутовими балконами. Він натиснув кнопку домофону, підписану «RÄIKKÖNEN», і його впустили. Нейт подзвонив у дзвінок поруч із дверима квартири на четвертому поверсі.

— Заходьте, — сказала літня жінка, яка відчинила двері. Моторна, як на свої сімдесят з хвостиком. ВЕРОНІКА. У неї було вузьке аристократичне обличчя, з прямим носом та тонкими губами, і в молоді роки її точно вважали красунею. У її холодних блакитних очах ще горів вогник, а шкіра мала рожевий відтінок, що свідчило про добре здоров’я. Її густе сиве волосся було зібране в ґулю, з якої стирчав олівець. На ній були вовняні штани та легкий светр. На шиї висіли окуляри для читання, а на підлозі біля її крісла лежала гора паперів та журналів.

— Ми дуже чекали на знайомство з тобою, — сказала вона. — Я Яана.

Вона схопила руку Нейта й міцно стиснула. Яана випромінювала життєву силу та енергію. Її хватка, її очі, те, як вона стояла.

— Бажаєш чашку чаю? Котра година зараз?

Вона поглянула на свій годинник, який носила на зап’ясті циферблатом донизу. «Класична ознака агента вуличного спостереження», — подумав Нейт.

— А можна й чогось міцнішого випити, вже досить пізній час, — сказала Яана. — Може, вип’єш шнапсу?

Все це було сказано під шквал рухів, жестів, усмішок, блиску очей.