Нейт сидів у резидентурі, дивлячись у вікно свого кабінету поміж планок жалюзі. Він неуважно крутив шнур, від чого пластикова ручка билася об стіну й відлітала назад, клац, клац, клац. Минулої ночі в якомусь посольстві пройшов черговий прийом з приводу національного дня. Півдюжини візитних карток на його столі були нічого не варті, а поміж лопатками відчувався вузол.

Після думки про плавання він згадав Домініку. Він пильно в неї вдивлявся, вони вже кілька разів вечеряли разом, та йому здавалося, що справа ніяк не зрушить з місця. Вона була відданою, надто ідейною, без сумнівів, без слабкостей. Він марнував свій час, пластикова ручка на шнурі знову вдарилась об стіну. Картки на столі просто дражнили. Один документ — його остання телеграма з приводу контакту з Домінікою — лежав у металевому ящику на його столі.

Ґейбл просунув голову в його кабінет.

— Господи, сраний В’язень Зенди у своїй башті, — сказав він. — Ти чому не на вулиці? Запроси когось на ланч.

— Я вчора облажався, — сказав Нейт, дивлячись у вікно. — Лише на цьому тижні вже чотири національних дні.

Ґейбл похитав головою, підійшов до вікна й різким рухом зачинив жалюзі. Він сів на край Нейтового столу й нахилився.

— Підсядь ближче, Гамлете, я поділюся з тобою мудрістю. У всьому цьому лайні, що зветься АГЕНТРОЗВІДКА, є щось геть неправильне. Іноді, чим більше ти стараєшся знайти ціль, почати справу, тим більше вона від тебе віддаляється. Нетерплячка, агресія — у твоєму випадку відчай — починає смердіти, мов сірка в повітрі, ніхто не бажає з тобою розмовляти, ніхто з тобою не обідає. Сірка в повітрі. Таке враження, що від тебе смердить тухлими яйцями.

— Не розумію, до чого це, — сказав Нейт.

Ґейбл нахилився ще ближче.

— У тебе тривожність, — розтягуючи слова, мовив він. — І чим довше ти дивитимешся на свою сосиску, тим м’якшою вона ставатиме. Не зупиняйся, просто скинь швидкість.