— Та хіба достатньо просто втекти від сім’ї? Хіба не треба робити ще щось?
Вона вирішила тиснути на нього.
— Я б не сказав, що просто втік, — сказав Нейт, дещо ображено. — У мене є кар’єра, я працюю на благо своєї країни.
Він бачив, як над столом пропливає обличчя Ґондорфа.
— Звичайно, — сказала Домініка. — Але як саме ти працюєш на благо країни?
Вона ковтнула вина.
— По-різному, — сказав Нейт.
— Наприклад, — провадила Домініка.
«Гаразд, наприклад, я оперую найкращим агентом ЦРУ, маю доступ найвищого рівня до вашої клятої монолітної служби, щоб запобігати всесвітнім лиховісним планам Російської Федерації і вашого вовкоподібного довічного президента», — подумав він.
— Я нещодавно працював над доволі цікавим економічним проектом, що стосується експорту лісу з Фінляндії, — сказав він.
— Звучить цікаво, — відповіла Домініка, підморгнувши йому. — Я думала, ти почнеш розповідати про мир в усьому світі.
Нейт поглянув на неї. Фіолетова мантія за його головою та плечима запалала.
— Я б так і зробив, якби вірив, що росіяни знають, що таке мир в усьому світі.
Він обдивився маленьку кімнату ресторану.
— Враховуючи Афганістан і все таке.
Домініка зробила ще один ковток вина.
— Наступного разу я відведу тебе в один в’єтнамський ресторанчик, — сказала вона.
Вони сиділи, дивлячись одне на одного, і жоден не хотів відводити погляду. «Що за хрінь відбувається», — подумав Нейт. Вона лізла йому під шкіру. Він пригадав слова ВЕРОНІКИ про те, що вона не провадить оперативної роботи. Її роботою був він? Її блакитні очі спокійно дивилися з іншого боку столу.
— Усе гаразд, — сказала Домініка, читаючи його думки. — Просто не паплюж Росію весь час; ми заслуговуємо на повагу.
«Як цікаво», — подумав він.