— Ми маємо фрагментарну інформацію, що в уряді США діє агент СВР з високим рівнем доступу до таємниць національної безпеки.

— Наскільки ви близькі до виявлення цього витоку? — спитав сенатор із Флориди.

— Ми не знаємо, хто це, де він діє і над яким проектом працює, — сказав Бенфорд. — Перевіряємо всі варіанти.

— Схоже, ви не маєте жодного уявлення, — сказала Буше.

— Сенаторе, для подібних розслідувань потрібен час, — втрутився сенатор із Нью-Йорка.

Буше засміялася.

— Так, знаю я про ці розслідування. Залучено сотні людей, всі отримують зарплату, але ніхто нікого не може спіймати.

Бенфорд дав членам комітету з хвилину поговорити між собою, перш ніж знову подав голос.

— Наразі ми намагаємося роздобути більше інформації, однак уже маємо непідтверджений доказ, що особа, про яку йдеться, ймовірно, страждає на оперізувальний лишай. Це може знадобитися нам пізніше, коли ми звузимо наші пошуки й почнемо перевірку.

— Це непереконливо, — сказала Буше, повертаючись до комісії. — Якщо колеги з комітету не мають заперечень, я прошу пробачення, але в мене ще одне важливе засідання в іншому комітеті.

Повернулась до Бенфорда:

— На сьогодні в мене все.

Буше встала з крісла, взяла папку й пішла до дверей. Решта сенаторів зашурхотіла паперами й замовкла, коли Буше відчинила масивні двері й вийшла з кімнати.

Бенфорд не підводив голови. Справу зроблено. П’ятнадця­теро з них почули «оперізувальний лишай». За два дні до цього троє заступників міністра оборони на брифінгу в Пентагоні почули те саме, а через три дні це почують і спеціальний помічник президента та старший начальник Управління оборони на засіданні обраних членів Ради нацбезпеки.

Защепнувши свій портфель у порожній залі засідань СКРК, Бенфорд уявив собі щокаті обличчя в Кремлі й подумав: «Що ж, товариші, хочете канарейку, буде вам канарейка».

***

Помічник Вані Єгорова викликав генерала Корчного до закритої кімнати для переговорів директора. Дмитрій покликав його, щойно Корчной ступив до свого кабінету й навіть не встиг повісити пальто у шафу й сісти та проглянути ранкові повідомлення. Здавалося, це щось термінове. Генерал кинув замріяний погляд на накриту тарілку з sirniki — гарячими сирниками з сиру зі сметаною, принесеними його секретаркою, які він планував з’їсти читаючи. Доки він повернеться, вони вже охолонуть і стануть як гумові. Виходячи з кабінету, він запхав до рота один із сирників.

Відколи він зрозумів, що Ваня грається в ігри, розставляє пастки на канарейок, підкопується під крота з ЦРУ в СВР, подвійне життя Корчного ускладнилося, перетворившись з усім відомої базової небезпеки на неминучий жах провини. Вже чотирнадцять років він жив під постійним тиском і навчився давати йому раду, але існувала різниця між тим, щоб шпигувати, ніким не поміченим, і тим, що за тобою полюють.

Щоранку, штовхаючи парадні двері Штабу, він не міг бути певним, що не зустріне кам’янолицих офіцерів служби безпеки, які виштовхають його з холу в бокову кімнату. Щоразу, коли на його столі дзвонив телефон, він не знав, чи це не виклик до кімнати без вікон, повної суворих облич. Кожен виїзд на вихідні був потенційним замаскованим арештом на просіці біля лісу чи на самотній дачі.

Корчной вийшов з ліфта й попрямував повз портрети. «Ну, привіт, старі моржі, — подумав він. — Уже впіймали мене?» Він зайшов до кімнати для нарад керівництва й побачив Ваню Єгорова, що сидів на краю столу й сміявся з чогось, що розповідав йому начальник Лінії КР Олексій Зюганов. «А ось і малий domovoi, гоблін, який затикав ув’язненим роти ганчірками, перш ніж застрелити їх у лоб, бо їхні крики з проханням пощадити дратували його», — подумав Корчной. Зюганов дивився на генерала, поки той підходив до них.