Цікаво, він уловив брехню?

— Дуже дивно. Жінка з твоєю вродою. Молода, приваблива, незаміжня, офіцер розвідки, що живе за кордоном…

Корчной не закінчив думки. Томатний соус закипів.

Домініка подивилася, як генерал влив трошки бальзамічного оцту в сковорідку, розмішав і почав відривати у соус шматочки базиліку. Його гало дедалі яскравішало. Вона мовчала, спостерігала, як руки Корчного відскубують листочки від стеблинки.

Він поглянув на неї. Ні Бенфорд, ані Нейт не розповідали йому, що в Гельсінкі її завербувало ЦРУ, але він знав, що відповідь саме в цьому. «Ну що ж, перевернімо чашку», — подумав він.

— Тобі винятково щастило аж до цього моменту, моя люба, — м’яко сказав Корчной. — Навіть зараз, коли Радянського Союзу вже давно нема, chudovishiye — чудовисько — сховалось під самою поверхнею.

Домініка відчула непідробну тривогу; він затягує її, вона розуміла це. Не так уже й розумно, зрештою, вона поводилась із ним. Він запідозрив її, ні, цей старий fokusnik — штукар — знає. Якщо вона збреше, продовжить виказувати неповагу до нього, він може зняти її з операції, випхати зі свого відділу. А якщо вона віддасть своє життя йому в руки і визнає все, то чому б йому відразу ж не повідомити про неї? Порівняно з тим, що на неї чекатиме після цього, Лефортово видаватиметься дрібницею. «Захищайся, — подумала вона, — борони себе».

— Я знаю про чудовисько, — гордовито сказала вона. — Я спала в підвалі в Лефортові. Мене прогнали крізь Державну школу номер чотири — школу горобців. Я бачила, як людину душать дротом; йому майже відпиляли голову. Моя подруга Марта зникла в Гельсінкі. Мені сказали, що вона дезертирувала, але я знаю, в чому правда.

Вона усвідомила, що на цій кухні її голос звучить гучно.

«А вона доволі швидко прибирає бойового духу», — подумав Корчной. «Ще трошки», — подумав він.

— Той молодий американець, Неш, він тобі подобався? — спитав він.

— Мабуть, так, — сказала Домініка. — Він був дотепний, поштивий і приємний. Я й не знала, що американці бувають такими.

«Боже мій, я сказала поштивий?» Їй здалось, що прозвучало це по-ідіотському. Він і досі дивився на неї, мерехтячи пурпуровим сяйвом, але спокійним. Вона відчула себе пташкою, загіпнотизованою, нездатною поворухнутися, спостерігаючи, як смарагдово-зелена змія підповзає гілкою до її гнізда.

— У мене складається враження, що ти знала того чоловіка дещо краще, ніж звітувала про це під час завдання в Гельсінкі, — сказав Корчной.

Він спинився й поволі помішав соус, це був єдиний звук на кухні. Голос Корчного був дуже м’який. Треба спробувати.

— Як вони завербували тебе? — спитав він.

Домініка не ворухнулася. Кинула на нього погляд. Відкрила рот, але не могла нічого сказати. Саме тут ризик, небезпека, що позначали її таємне життя, досягли апогею; і це було куди гірше, ніж опиратися тим тварюкам у Лефортові. Її руки тремтіли, коли вона поставила келих. Корчной помішував соус, кухня сповнювалася його щораз більшою пурпуровою булькою, вона відчувала його непереборну волю. «Захищайся, лише ти можеш врятувати себе, іди, забирайся звідси». І тоді Корчной, розсудливий господар, сказав одну видатну річ:

— Домініко, я бачу це й даю тобі нагоду сказати це мені, довіритись мені. Я не завдам тобі шкоди.

«Боже мій, який би слідчий вийшов із нього». Однак її інтуїція підказувала їй, що він говорить правду, він справді захистить її; вона хотіла, щоб він допоміг їй, розділив її тягар, він був потрібен їй.

— Спершу я виконувала накази, намагаючись розкрити його, так само, як і він розкривав мене, — сказала вона, тремтячи. — Це були перегони, щоб побачити, хто кого швидше завербує.