Хлопець обережно обійняв дівчину. Його гнітила гірка провина. До того ж він і досі не хотів визнавати, що насправді закохався в це звірятко. А тепер все остаточно переплуталося. Сашко важко зітхав, у голові не було жодного потрібного слова, тому він мовчки гладив Галине волосся.
Нарешті вона повернулася і з силою обійняла хлопця за шию.
– Сашко, ти мій! Це не випадок – це доля! – Вона поцілувала його тремтливі губи. Він намагався щось відповісти, але вона перебила: – Мовчи! Зараз просто мовчи! Хтозна, коли ще ліс дасть нам таке щастя…
Розділ 5
Дідова внучка
Далі йшли мовчки, тримаючись за руки. Сашко морщив лоба. У голові безупинно роїлися думки.
«Що ж, Сашо, тепер ти, як справжній султан, маєш власний гарем – дві жінки. Дружина й коханка – класичний джентльменський набір, хай йому грець. От і спробуй вирішити дилему – котру з них любиш більше? Хоча життя все розставить по своїх місцях. Але де тут гріх? Я ж не збираюся кинути напризволяще дружину й дочку. Хіба ж я винен, що кохаю двох?»
Струшував головою, відганяв дурне від себе, ніби лісову мошкару, що лізе в очі. Водночас серце краялося від любові й тривоги. Розумів: рано чи пізно таки доведеться обирати між двома, бо жити в невизначеності – страшенний тягар.
Галя час від часу зупинялася, і тоді Сашко обнімав кохану. Цілувалися до знемоги. Він пестив дівчину, другою рукою тримаючи вузол із бурштином, водночас відчуваючи, що зараз для нього цінніший не той жилавий бурштин, а це тендітне створіння, яке сьогодні в його обіймах стало жінкою.
Ось і хатина… Стій, та це ж та сама хата, оселя старого лісовика, який його виходив!
– Зараз я тебе познайомлю із дідусем,– мовила дівчина, не помічаючи Сашкового здивування.
Наступної миті на порозі з’явився й сам лісовик – у незмінному картузі, натягнутому на самі вуха. Борода, здається, стала ще сивішою.
«Картуз, напевно, все ж таки приріс до голови»,– посміхнувся сам до себе Сашко.
– Гляньте, пропажа знайшлася! Бачу, внучко, ти таки відшукала свій гриб,– здивувався старий.
– То ви знайомі? – широко відкрила очі Галя.
– Так. То такий собі знайда: одного разу я його знаходжу, іншого – ти. Може, й хотів би позбутися, але ніяк не виходить.– Дід удавано насупився.– Та годі, ходімо їсти, певне ж, обоє голодні!
Галя питально глянула на Сашка, проте промовчала й пішла в кухню. Там і справді пахло так, що відмовитися було б несила. Сьорбали дерев’яними ложками наввипередки з однієї миски. Поки, сміючись, не вдарили водночас по дну.
– Молотите ви гарно! А зараз лягай, рану огляну, а ти, дочко, розповідай, де знайшла цю пропажу. Думав, він ще трохи відлежиться, зміцніє,– приходжу, а його вже знову кудись нечиста понесла. Я ж вам не юнак лісом бігати, у хованки гратися!
– То, може, ви, діду, розповісте, як він тут з’явився?
– Я перший запитав, поважай старість,– посміхнувся дід у бороду.