Позаду залишився ще добрий кілометр. Тепер Сашко почав упізнавати ознаки загадкової місцини. Он стирчить рідколісся, далі ніби вирізана серед лісу просіка. Ще далі – скелястий схил, очерет, топке болото, а за гущавиною верболозу вода – тиха й прозора.

Проте щось тут було не так, як минулого разу. Сашко відразу відчув сторонню присутність. Кинув руку вгору, змушуючи дівчину зупинитися та замовкнути. Галя миттю втямила, принишкла за стовбуром. Хлопець скоса глянув: наче злилася з деревом, вросла в кору, нізащо б не помітив, навіть попри мисливський досвід. Посміхнувся – Катерина б нізащо не змогла.

Мимоволі він весь час їх порівнював, своїх жінок, і завжди ті порівняння виявлялися не на користь дружини.

Перечекали хвилин п’ять, майже не дихаючи. Ні, певне, здалося. Нікого, навіть птаства не чути. Тоді почали обережно пробиратися до озера. Хоч час був не дуже пізній, у лісі починало сутеніти. Тільки тоді Сашко пожалкував, що піддався на вмовляння своєї супутниці. Злегковажив, хоча добре знав: ліс цього не прощає. Сутінки впадуть за чверть години, нащо було йти, щоб порпатися в темряві? Добре, хоч ліхтарі прихопили. Та що ти при штучному освітленні знайдеш у болотній воді?

Перед тим, як вийти на відкритий топкий берег, ще почекали – тихо. Надто вже тихо, але Сашко знову на те не зважив. Дісталися очерету, а тоді й самої води. Ось воно – Вовче Око.

Ідеально кругле, із очеретяними віями з двох боків і бровами з густих сосон поздовж берегів. Зіниця посередині, поросла дрібним верболозом, темна й похмура.

– Ти диви – ніби й справді око звіра, тільки втомленого й загнаного,– прошепотіла Галя, нечутно наблизившись до Сашка. Той здригнувся.

– Чуєш тишу? Так тихо у лісі не має бути. Тут навіть комарі не пищать.

– Пусте.– Галя пройшла далі й зупинилася, почала нишпорити босою ногою в каламуті.– Я на щось наступила. На топляк не схоже. Може, допоможеш підняти?

Сашко підійшов і, нагнувшись, занурив руки по лікті в багно.

– То камінь, досить великий.

– Може, бурштин?

– Та ну. Надто здоровий, більше схоже на гранітну брилу.

– А давай спробуємо підняти!

Вони разом узялися порпатися в багні, збурюючи топке дно.

На ліс спливали сутінки. Сосняк спохмурнів, лише озеро ще утримувало залишки денного світла, що жевріли над західною частиною лісу. Зі сходу крізь густе верховіття величезних сосон виповзав червоний повний місяць, чомусь скривлений та похмурий. Певне, вловивши невдоволеність нічного світила, вода теж змінила колір – перетворилася із брудно-синьої на темно-руду, а від острівця посередині почали розходитися ледь помітні концентричні хвильки, забарвлені в рожевий колір. І від того дно озера ніби ввігнулося, а поверхня затремтіла, вкрилася дрібними брижами.

Однак хлопець і дівчина ніби не помічали змін, що відбувалися довкола. Сашко нарешті зрушив каменюку, й вони разом потягли її на сухе. Обросла чіпким жабуринням, як бородою, брила чіплялася за дно й не дозволяла її витягти. Коли, змучені й мокрі, вони врешті виволокли знахідку на твердий берег, Галя увімкнула ліхтар.

Сашко охнув.

– Трясця! Слухай, мала, це ж дійсно бурштин! І в ньому набагато більше десяти кіло – в одному куску! Ти знаєш, що ми з тобою знайшли? Найбільший самородок бурштину у світі! Йому навіть ціни не скласти! Відтепер ми з тобою багачі, справжні багачі!!!

Не втримавши почуттів, Сашко схопив дівчину в обійми.