Луна від його вигуку розколола тишу, відбившись від стіни сосон, помножилася та, наче хвиля цунамі, покотилася над озером.

«Ба-ба… чі-чі-чі…» – Тисячоголоса луна, ніби гарматний постріл, гепнула по барабанних перетинках.

– Навіщо ти репетуєш? – налякано просичала Галя. Аж раптом присіла й почала вдивлятися в темінь, що залягла довкола.

– А хай чують,– трохи притишивши голос, відказав Сашко.– І хай спробують відняти!

Луна ще перекочувалася десь удалині, коли над острівцем-зіницею з’явилася тоненька цівка чи то диму, чи туману. А з боку місяця почулося: «Пу-гу! Пу-гу!» – і десь із десяток сов пронеслися над озером. Чи то сполохані криком, чи приваблені світлом ліхтаря, вони промчали просто над головами молодих людей. Галя миттю вимкнула ліхтарик. Десь здалеку долинуло вовче виття.

– Сашко, я боюся.– Дівчина притиснулася до його плеча, як сполохане зайченя.

– Ти ж зі мною,– якось не дуже переконливо запевнив Сашко.

І чого це його зірвало? «Втратив голову, побачивши таку знахідку, дашок поїхав?» – карався він, міцніше притискаючи до себе Галю.

Тим часом озеро завирувало. Посередині щось скипало, булькотіло, ще й світилося якимсь потойбічним світлом. Наче в глибині заворушився хтось величезний, теж засвітив ліхтар і тепер шукає шлях до поверхні. Невдовзі важкий туман укрив всю поверхню озера.

– Давай кинемо все й заберемося звідси! – прошепотіла дівчина.

– Такий самородок залишити?

– Так. Чомусь мені здається, що це все саме через нього. І озеро… Воно невдоволене, що ми відібрали в нього скарб…

– Та ну тебе! Ти ще більш забобонна, ніж я. Краще допоможи мені запхати цю брилу до наплічника, і гайда звідси! Гадаю, цього камінця вистачить і нам, і нашим дітям, а може, й внукам-правнукам.

Обоє кинулися тремтячими руками заштовхувати знахідку в наплічний мішок, щосекунди скоса поглядаючи на озеро. Там вже усе затягло туманом, лише мертвотне світіння інколи пробивалося крізь густі клуби випарів. Завіса туману була вже майже поруч.

– Тікай, мала, бо це отруйний болотний газ! Я зараз наздожену тебе…

Сашко вже закинув на спину наплічник, але встиг ступити лише кілька кроків, як його огорнули смердючі пари. Знову цей неймовірно бридкий запах розбитих яєць-бовтунів! Сашко спробував бігти, але, здолавши якихось кілька метрів, зайшовся кашлем. Його почало хитати з боку в бік, як човен у шторм. Ще крок – і він зачепився за якийсь кущ, не втримав рівноваги та впав.

Галя, яка бігла попереду, оглянулася. Сашка ніде не було. Тоді вона ввімкнула ліхтар і кинулася назад.

– Сашко, Сашко, де ти? Озвись негайно!

Він набрав повні легені повітря, щоб обізватися, але тільки закашлявся. Кинув руку догори. Тільки так Галя його й помітила – через стиснутий кулак, що піднявся над шаром драглистого туману. Нахилилася, вхопила за руки й з усієї сили потягла мало не на собі. Коли ж кинула оком на озеро – побачила, як над водою, над пеленою туману, просто до них мчить кінь. Баский, добре випещений, боки вилискують у місячному світлі бурштиновим кольором… Але що це? Праведний Боже – він же безголовий! А на тому місці, де мала б бути голова,– чорне провалля.

Не зупиняючись, тремтячими губами Галя спробувала проказати молитву. Але зашпорталася й мало не впала зі своєю важкою ношею. Все її тіло вкрилося сиротами, спину скував крижаний холод. Десь майже поруч страшно завив вовк. Страх затиснув дівчину у свої лещата, аж волосся на голові заворушилося.