На цьому Сашко зупинив себе. Ні до чого тут божевілля. Адже він на власні очі бачив дужі кігтисті лапи, страшну пащеку, все це моторошне перетворення. Старий – вовкулака. Він згадав страшну потвору в хаті – і йому раптом стало так моторошно, аж волосся на потилиці здибилося. Він навіть перестав помічати дощ. Тікати негайно або знову спробувати здолати ту нечисть?

Ні, перш за все треба заспокоїтися. Проказав уголос:

– Охолонь, Санько, ти вже великий хлопчик, а віриш у всяку хрінь. Дід обкурив тебе тим клятим зіллям, от і почала ввижатися якась нісенітниця. Треба піти й розібратися, що там насправді коїться! Вже й сонце зійшло, а кажуть, що при сонці,– він змусив себе посміхнутися,– вовкулаки безсилі…

Він розсміявся, але сміх вийшов нещирим. Однак підвівся на лікті, звівся на карачки серед калюжі й нарешті встав. Із губи юшило, що свідчило не на користь версії «примарення». Раптом десь неподалік гримнуло, та так гучно, що аж вуха заклало.

Похитуючись, Сашко рушив до хатини, маючи остаточний намір: покінчити зі старим перевертнем, забрати тіло коханої та поховати десь у лісі. Або полягти самому.

Він не встиг зробити кількох кроків, як його осліпив новий спалах блискавки. Розкотився страшенний удар грому. Сашко на якийсь час оглух і ніби в німому кіно побачив, як разом із блискавкою, що пішла в землю, із старезної сосни з’їхала більша частина кори. Стихія, граючись, розпорола стовбур повздовж. Ба більше: здавалося, що та грозова хмара висить винятково над дідовою хатиною. Та й звідки взагалі гроза, коли перед тим небо було майже чисте, а надворі середина весни? Що тут сталося, поки він, непритомний, валявся в калюжі? Може, він там пролежав кілька годин? Та ні – сонце ледь піднялося над східним обрієм. Поглянув угору: дійсно, хмара, невелика, але грізна, майже чорна, висіла просто над ним. Небосхил від того, здавалося, прогинався до самого лісу, а знизу хмару підсвічувало низьке сонце.

Але що це за чортівня? Несподівано від хмари відокремився чорно-синій хвіст, який крутився, ніби бур свердлувальної машини, і почав швидко опускатися на ліс. Ні, не на ліс – прямо на дідову халупу. Сашко бачив фільми про торнадо, але звідки тут, на Поліссі, йому взятися?

Він мимоволі прискорив кроки; дощ періщив, як із відра. Тим часом хмарний хобот уже торкнувся даху хатини. Вгору полетіли шиферини, якісь дошки й тріски. Дощ раптово вщух, ніби хтось нагорі перекрив засувку. Одночасно до Сашка повернувся слух, і він почув несамовитий рев і тріск. Смерч зіскочив із даху й пішов гуляти лісом, з легкістю вергаючи столітні сосни. А в провалля розкритого даху, звиваючись сліпучою змією, влетіла блискавиця й ще якусь мить тріпотіла над хатиною. Тоді ляснуло, ніби батогом, біля самого вуха. А крізь діру в даху вихопилася чорна хмарина диму, склубочилася, змішалася, аж поки Сашко з невимовним подивом не розгледів у ній обличчя старого. Ніби чорно-біла світлина, навіть клинчатий картуз на місці.

«Таки правда,– чомусь подумав Сашко.– У тому картузі він й народився».

Раптом двері хатини розчахнулися, й на порозі він угледів свою Галю – босу, простоволосу, у довгій лляній сорочці. По її обличчю рясно текли сльози. Побачивши Сашка, вона кинулася йому на груди.

– Діду померли,– ледь спромоглася вимовити дівчина, стримуючи ридання.