– Ти що, справді? Добре, якби то дача, але жити тут постійно? Можна ж за розум зайти. Хай серед людей і не завжди пряники роздають, але в лісі?.. Вибач, це якось занадто.

– Ти повертайся до села, а я залишусь.

– Галю, облиш, куди ж я без тебе? Ще й після того, що ми разом пережили…

– Така була його остання воля.

– Ну й старий! Чи він прикував тебе до цієї оселі? Не переймайся, у літніх людей завжди якісь заморочки. Будеш навідувати могилку, доглядати. Разом навідуватимемо, я ж теж перед ним у боргу. Він і мене врятував, і тебе з того світу витяг. Але мертвим рай, а нам життя по край. Скільки тобі років?

– Ні, Сашко, я залишуся тут. Дід передав мені свою Силу. Не мав іншого виходу, через те й помер. Якби не зробив цього, мене Мара нізащо б не відпустила…

– Що за дурня? Яка Мара? У комі ти лежала, а як блискавка шарахнула, висока напруга й вивела тебе з неї. Це ж наука, мала! Простіше простого, і жодної магії.

Галина розсміялася, а Сашко вів далі:

– Хай так. Дійсно, вмів твій дід і зілля відшукати, і лікувальні трунки варити, але все інше: Сила там якась, Мара… Казки для невігласів. Давай візьмемо той бурштин, що я раніше назбирав, і повернемося в село. Бо тут, у лісі, він годиться тільки грубку розпалювати.

– Не буде добра від цього каміння, чуєш? Я тебе дуже прошу: залиш його в лісі. Чує моє серце – накличуть біду ті жилаві камінці.

– Ну от, знову… Гаразд, давай тоді дах полагодимо, а завтра все обміркуємо на ясну голову.

Сашко взяв сокиру й вирушив до лісу – шукати стрункі сосонки на крокви. Цілий день кипіла робота, він рубав, корував, тесав, збивав. Галя не відставала від нього, ніби двожильна, хоч і виглядала змарнілою, змученою. Сашко, пожалівши, відіслав її, сказавши, щоб ішла й приготувала щось попоїсти, а вона за півгодини впоралася й знову працювала нарівні з ним.

До вечора якось залатали діри в покрівлі. Впали, як снопи, й поснули. А вночі Сашко відчув крізь сон тепле тіло дівчини, таке звабливе й принадне. Пригорнув, попестив, укрив поцілунками. Ось вона, його Галинка, солодка спокуса. Взяв її, як мед із вкритої забрусом вощини. Яка чарівність, яка насолода, він уже ніколи не зможе розлучитися із цією дівчиною! Навіть тут, у лісі вікуватиме, аби з нею, своєю феєю… Аж раптом його рука торкнулася глибоких шрамів між звабливих грудей – і Сашка ніби облило крижаною водою. Виходить, тоді, у хатині, було не марево, тут дійсно замішана якась чортівня?

Бажання вмить кудись поділося.

– Щось не так? – миттю відчула його збентеженість Галя.

– Та ні, просто втомився. День важкий.

– Спи, любий! – Дівчина попестила його волосся. Її теплі розпашілі губи торкнулися Сашкової шиї.– Вранці все надолужимо.

Вона потягнулася, як лісова лань, повернулася на бік і, тримаючи його в обіймах, майже миттєво заснула.

Сашка ж сон взагалі покинув. Він лежав, як на голках, тамуючи подих. Чекав, коли дівчина повернеться й розімкне обійми. Коли ж дочекався, тихо підвівся й почав збиратися. Надворі ледь сіріло. Втікати, втікати із цього зачарованого місця! Певне ж, чортівня, та й кохання це якесь дивне – налетіло вихором, закрутило голову, підхопило й несе, а куди, чи не до прірви? Чи не чари в цьому винні?

Тепер він уже не був таким затятим матеріалістом. В очах стояла та потвора, що рвала тіло любої дівчини. Досить, пора повертатися в реальний світ! Там Сашко знає, що до чого, як заробити на шматок хліба. Овва, мало про «шматок» не забувся! Пішов у комірку, відшукав навпомацки торбину із тим бурштином, що намили з приятелями на болоті. Звичайно, то не той самородок-велетень, що його він власноруч кинув у багно. Але біс із ним, поки й цього вистачить!