– Ти мене кличеш, бо боїшся, що я тут пропаду? Ні, Сашо, ти ж бачив, що я можу дати собі раду. Ти навіть уявити не можеш, на що я здатна. Знаєш, чому я тебе відшукала в темряві серед лісу? Бо птахи та звірі – відтепер мої очі. Досить мені клацнути пальцями, і вони кого завгодно пошматують на клоччя. Хоч би й тебе!

Зараз до нього зверталася ніби зовсім інша людина, а не його Галя. Сашко зблід. Лише тихо вимовив:

– Галинко, я бачив неймовірні речі, тому злякався й побіг. Але тепер розумію, що все одно б повернувся, бо люблю тебе…

Злий відблиск в очах дівчини зник, натомість повернулися сльози. Вона кинулася до нього в обійми.

– Сашко, забери мене звідси! Я боюся, дуже боюся! Воно живе в мені й крок за кроком підкорює мою свідомість!

Він пестив її, відчував аромат її волосся, цілував солоне й мокре від сліз обличчя.

– Ким би не було те воно, ми його здолаємо! Або ж перемудруємо.– Сашко підморгнув, зазирнувши у великі й сині, як лісові озера, очі. Галя усміхнулася у відповідь, ще дужче притискаючись до його грудей.

– Ти більше ніколи мене не покинеш?

– Присягаюсь!

– Неправда, але зараз мені хочеться в це вірити.– Вона поцілувала Сашка в губи, а тоді поправила волосся, запхнула впертий хвіст під бейсболку, споважніла.– Ти вже знаєш, що дід мій був перевертнем, але вмів контролювати ту злу силу. Мене він цього не навчив, часу не вистачило. Тільки й спромігся розітнути мені груди і впустити туди духа, аби врятувати від Мари. Я вже бачила її темні подрані шати, магнетичні очі. Вона затягувала мене до себе, наче у вир. Дід змагався з нею, як міг, та його сили виявилося замало, і лише пожертвувавши власним життям, він врятував мене. Та хтозна, чи дійсно врятував. І от тепер я не знаю, що з цим робити…

– Ти сильна, ти навчишся це контролювати,– вимовив Сашко, тримаючи в обіймах кохану. Хоча й самому було не по собі.

– Коли сонце, день – так! А вночі те, що живе в мені, бере гору.

– Я вмикатиму світло, тоді й та, друга, буде добрішою.

Галя усміхнулась і ще тісніше пригорнулася до Сашка.

– Добре, що ти жартуєш. Мені затишно з тобою. Але хочу попросити тебе про одну річ…– Галя відтягла виріз футболки й дістала звідти чорну шкіряну торбинку, що висіла на її шиї, наче оберіг. Сашко впізнав її – та сама, що він бачив у дідових руках, коли той перевтілювався на потвору.– Візьми цей мішечок і завжди носи на шиї. Дід устиг сказати мені перед тим, як у нього влучила блискавка, що лише той порошок, що всередині мішечка, зможе вигнати духа лісу з мого тіла. Коли я вже не зможу контролювати себе – просто сипни мені його в очі.

– І воно дасть тобі спокій? Тоді, може, просто з’їсти чи випити щіпку? І хай собі летить куди завгодно!

– Якщо дух лісу покине мене, мій теж не втримається в тілі. Я б це зробила сама, але не маю впевненості, чи дозволить він мені себе вбити. Ти розумієш, про що я?

– Так, я завжди буду з тобою, бо якби не ти, із Марою б зустрівся я.

Він узяв із її рук шовковий гайтанчик і зав’язав собі на шию, потім поцілував її волосся. Вони притулилися одне до одного й мовчки стояли під сосною. Кожен думав про своє.

А ранок уже пробудив птаство. Дивовижне різноголосся наповнило ліс, розлилося дзвінкою повінню. Тепер ліс не здавався дрімучим, чужим і похмурим – навпаки, той спів розбудив його, додав світла. Косі сонячні промені, ледь пробивши темні крони столітніх сосон, струшували ранкову росу, загрузали в тумані, що ховався по видолинках. Ті промені тягли до землі голубі шлейфи серпанку, мережили й перемішували соковиту зелень молодого листя. Ліс чепурився, ніби наречена до вінця. За ранком упевнено йшов день.