Вони рушили знову, тепер наплічник ніс Сашко.

– Слухай, а дід твій… звідки в нього… ну та, Сила?

– Він, взагалі-то, навіть і не рідний мені. Просто маму колись врятував, у неї були важкі пологи, важко я на світ з’являлася. Село, зима, все перемело, про лікарню годі й мовити. Тоді хтось порадив звернутися до діда. А він саме тоді до сільмагу прийшов на лижах, щось купити з харчу. Прийшов, прийняв пологи, пупок перев’язав, почав маму зіллями відпоювати – завжди з собою носив. Так і виходив обох – маму й мене. Після того завжди, коли в село приходив, навідував нас. Потім став мене брати з собою, зілля вчив. Отак і став він нашим дідом. Я ж досі імені його не знаю. Діду – та й годі.

– А він щось про себе розповідав?

– Дуже мало. Я спитала якось, скільки йому років, а він каже: дуже, дуже старий і, хоча вже втомився на цьому світі жити, має завершити свою місію.

– І що ж то за… місія?

– Виправити давній гріх! Він так і сказав: «Виправити гріх»! Нібито мусить приборкувати безголового коня. Я тоді посміялася з нього.

– Знаєш, а я ж бачив того коня на Вовчому Оці.

– Я теж. Тому й хочу швидше звідси вибратися й тебе вивести.

– Отже, то не маячня. Я так розумію: безголовий кінь справді існує і з’являється завжди, коли хтось торкається його бурштинової голови.

– Дід казав, що голову він зможе отримати лише з рук жадібного шукача бурштину. А тоді… тоді почнеться якийсь Тартар. Я навіть не знаю, що він мав на увазі.

– А про той гріх він тобі нічого не розповідав? Я питаюся не через саму цікавість: може, це дало б нам щось, щоб спробувати побороти твою… аномалію.

– Я якось знайшла на горищі в діда старий зошит у шкіряній палітурці. Сторінки пожовклі, геть усі списані латиницею. Що за мова – я так і не зрозуміла. Спитала діда, а він розсердився, вилаяв мене, вихопив зошит і кинув у грубку. Я ж тишком, поки дід ходив по дрова, залишки зошита поцупила, а замість нього спалила старий журнал. Надто мені кортіло дізнатися, що там дід приховує, чи не любовні походеньки. Я саме тоді в Рівному вчилася. Носила той зошит до викладачів філфаку. Всі руками розводять. Слова ніби польські, а зміст незрозумілий. Лише одна стара професорка сказала, що то все ж таки польська, але така, якою вже ніхто не користується, бо геть пересипана латинізмами. Того ж року ми були на стажуванні в Польщі. І що ти думаєш? Я таки знайшла людину, яка допомогла розшифрувати записи. То ніби ціла повість. Хочеш, покажу?..

– Вони в тебе й зараз із собою?

– Звичайно. То моя реліквія, а зараз, коли дід помер, уже справжній талісман.

Вона порилася в наплічнику й витягла звідти прозорий файл, у якому дійсно містився зошит у потертій палітурці з обгорілими краями.

– Ось, поглянь! Я тоді вирішила, що дід літературою бавився, щось там писав і ховав від мене. Лише потім збагнула, що він просто вів щоденник. Ось тільки дати там… якщо вірити тим датам, дідові мало б бути більше трьохсот років!

– Ну, це вже занадто! Я б твоєму дідові більше сімдесяти не дав.

Сашко погортав зошит: папір дійсно пожовклий, потертий, сторінки ледь тримаються купи.

– Але він усюди пише від свого імені, вказує конкретні місця й дати…