Тіло молодого графа геть обм’якло й безвільно колихалося на рядні, інколи здригаючись від припливів пропасниці. Білява голова похитувалася в такт крокам рятівника.

– Посидьте тут, паничу, поки я впіймаю якогось коня! – Широкоплечий мисливець підтягнув молодого графа до сосни й привалив спиною до стовбура.

Лише тепер, коли ребриста кора старої сосни ятрила Анджею спину, він зрозумів, що то бриніло – на волосині висіло його життя. Кроків за тридцять від сосни на скривавленій траві лежала на боку його чорна щетиниста смерть. Довгий волос на спині вбитого вепра ворушився від подихів вітру, й від того здавалося, що цей здоровенний монстр зовсім не мертвий, а лише зачаївся, принишкнув і чекає слушного моменту, аби кинутися на графа. Величезні жовтаві ікла чудовиська, наче відточені леза, вилискували проти сонця. Навколо по галявині були розкидані тельбухи коней, скалічені й мертві собаки. Графа знову знудило.

– О, бачу, ви, пане, людина надто тендітна. Зараз я накладу шину на перелом і відвезу вас до себе. Там і підлікуєтесь. А тепер спробуйте витягти ногу, хоча буде трохи боляче! – Чоловік поклав на опухлу ногу ліву руку, а правою рвучко смикнув. Анджей скрикнув і знову поринув у забуття. Очуняв уже на бричці, запряженій гнідою кобилою, що весь час стригла вухами, ладна з переляку будь-якої миті кинутися в галоп. Рука Анджея була перемотана й прив’язана до якихось кілочків, що, у свою чергу, були приторочені ременем до грудей.

– Ледь знайшов якогось возика. Добре, що хоч цей панський тарантас застряг у вільшанику, а то довелося б вас, паничу, волоком тягти майже п’ять верстов. Ну й веприще – просто чорт, а не кабан! Піввіку я тут лісником, а подібного звіра не бачив. Тр-р-р! – Рятівник зупинив коня коло скривавленої туші, витяг із-за пояса невеличку сокирку і двома ударами вибив на траву страховидні ікла.– Зроблю собі намисто, а то ніхто не повірить!

Лісник усміхнувся до графа й запхнув трофей до великої шкіряної сумки, що висіла через плече на широкому ремені. Рушниця, закинута навхрест на інше плече, трохи заважала йому рухатися.

– Це ти його поклав? – ледь ворушачи губами, спитав Анджей.

– Довелося, а то б він вашу милість розпоров, як в’язану рукавичку.– Чоловік усівся на бричку й перебрав вішки. Кінь рушив, увесь час скоса поглядаючи на страшну тушу.

– Слухай, чоловіче, відвези мене до Ковеля, до мого маєтку! Тобі заплатять.

– Добре, тільки трохи пізніше! Ви, ваша світлосте, на цій таратайці й півгодини їзди не витримаєте. Давайте вже краще до мене! Згодні? – Він повернувся до Анджея й змовницьки підморгнув.

– А майор… Мирослав? – знову ворухнулися спраглі губи.– Що з ним?

– Пан офіцер? Йому, гадаю, вже нічим не допомогти. Там тільки шмаття залишилося від його мундира. Та ви не переймайтеся, він, певне, вже з Богом розмовляє. Н-но-о, заснула! – Лісник потягнувся і вперіщив кобилу лозиною. Та одразу перейшла на рись, і невдовзі бричка вискочила на лісову дорогу, швидко віддаляючись від убитого страховиська.

Груди Анджея щось стиснуло, в очах закипіли сльози. Він волів би зупинити цього черствого мужика, якому байдуже, що на полі зостався труп його доброго друга. Однак бричка, підскочивши на вибоїні, так струсонула графа, що він знову провалився в забуття.