Тінь нахилилася над столом і викресала вогонь. Кімнату залило мерехтливе світло каганця. Анджей миттю сховав ціпок за ліжко, застидавшись через свій страх. Але швидкий погляд дівчини перехопив той рух. Вона посміхнулася й мовчки заходилася поратися біля плити.

Спершись на лікоть, молодий граф із цікавістю розглядав свою доглядальницю, що ставила посуд на стіл. Хоч світло в хаті було досить тьмяне, воно не могло приховати її вроду: молода, років сімнадцяти, струнка, граційна. Тендітні руки швидко й вправно поралися з горщиками. Тонка домоткана сорочка навіть у присмерку не могла приховати налиті перса, а тонку талію перехоплював вишитий кольоровою вовною пояс. Русяве волосся, заплетене в косу, сягало талії.

Граф прикипів поглядом до красуні: чи це не сон, чи не лісова мавка явилася до нього в хатину лісника, аби спокусити своїми чарами? Все здавалося якимсь нереальним: і цей дощ, і мерехтливе світло каганця, і ця лісова красуня, що поралася з вечерею. Зазвичай багатослівний, граф зараз не мав що й сказати – лише мовчки кліпав очима, спостерігаючи за дівчиною.

– Чого ви так на мене дивитеся, паничу? Мені аж лячно, може, у вас знову гарячка починається?

– Та ні, вибачте, пані, просто раніше не бачив такої краси.

– Тю на вас! Яка ж я пані? Насміхаєтесь, паничу? Або знову марите.– Вона розсміялася, засоромилась, а щоб не видати своєї ніяковості, сховалася подалі від світла.– Ось вам вечеря, може, у ваших хоромах такого й не їдять, то вже вибачайте!

Мальва підсунула до ліжка, де лежав Анджей, стілець і поставила на нього глиняну таріль із паруючою бараболею й глечик із молоком. Молодий граф вечеряв, щохвилини поглядаючи на дівчину.

– Здається, я нічого смачнішого не куштував,– нарешті вимовив він, коли поклав ложку, а на дні миски лишилося тільки дві шкварки.

– Скажете таке! Певне ж, там, у маєтку, готують краще.

Мальва підсунула ослінчик і сіла навпроти, щоб відрізати окраєць хліба. Молодий граф нахилився, щоб узяти хліб, і випадково торкнувся її руки. І від того дотику кров у його жилах зашумувала так, ніби поруч розірвалася кульова блискавка: обпекло душу, а іскри від того спалаху вихопили з темряви обличчя дівчини. Такого з ним, визнаним ловеласом, ще ніколи не відбувалося.

Все це тривало лише мить. Дівчина, здається, теж відчула щось подібне й відсахнулася, зашарівшись.

– Облиште, паничу, що це ви собі надумали! – Вона зірвалася на ноги й кинулася до дверей, ніби сполохана лань.

– Зажди, Мальво, я не хотів тебе образити! Вибач, не йди! – кинув навздогін Анджей, спробував підвестися, але, спершись на розпухлу ногу, одразу ж упав на долівку.

Дівчина зупинилася в дверях, а помітивши, як молодий граф намагається підвестися, кинулася допомагати. Коли той знову опинився в ліжку, Мальва почала швидко одягатися.

– Залишайся, куди ти йдеш? Там же дощ! – благально промовив Анджей.

Дівчина зупинилася й лукаво поглянула на панича.

– А чіплятися й насміхатися не будете?

– Що ти! Можу навіть, якщо тобі не до смаку, називати тебе не красунею, а замурзою.

Незважаючи на біль у нозі, граф вичавив із себе посмішку.

– Що? Хто тут замурза? Ось я не подивлюся, що ви панич…– Вона вхопила було віника й замахнулася. Та враз усміхнулася, впіймавши його погляд.– Знову кепкуєте, пане… Краще поїжте ще, а то щоки геть запали.