– Той бурштин, що ти знайшов біля Вовчого Ока. Якщо вже йдеш, то й все своє забери!

– Галинко, я сам нічого не розумію… Чесно скажу – я злякався. Ота чортівня…– Сашко мало й сам не розплакався. Узяв дівчину за плечі, щоб пригорнути, але вона відштовхнула його.

– Думаєш, не можу без тебе, тому й побігла шукати? Ні, я знала, що рано чи пізно те станеться. Не заслужила я своє щастя! – Галя відвернулася, ковтаючи сльози.– Жадала лише попрощатися…

– Галинко! – Хлопець обережно поцілував мокру від сліз щоку. Дівчина знову відсахнулася.

– Не треба, Сашко! Я лише хочу, щоб ти знав геть усе. Я вже не та. Дід передав мені свою силу, і тепер, хочеш не хочеш, а доведеться носити її в собі. А я ж навіть не знаю, як із цим упоратися, бо хтось сильніший, дужчий відтепер живе в мені!

– Облиш, он яка ти красива й приваблива, зовсім не схожа на стару відьму,– посміхнувся він, поправляючи змокле від сліз пасмо її волосся. Скоса зирнув у виріз футболки – шрамів нема. Жодного сліду. Здивувався, але виду не подав.

– Сашко, я справді не знаю, що з цим робити! Мені так страшно!..

– А що це за сила? Чи ти можеш робити щось надреальне? – сторожко запитав хлопець.

– Та хоч би ось це!

Галя відступила на кілька кроків, зупинилася навпроти Сашка й зненацька змахнула руками, ніби птах, що намагається злетіти. Хлопець уже хотів кинути якийсь дотеп, аж раптом на верхів’я сосон налетів вітер, навкруги враз потемніло, десь у висоті гримнуло й зовсім поряд уперіщила в землю блискавка.

Потім сипонув дощ, а слідом знявся такий буревій, що Сашко вже не бачив дівчини. Затріщали сухі гілки, посипалися на землю. Хлопець закрив руками голову й притиснувся до стовбура, але сосну так хитало, наче зараз вирве з коренем.

За півхвилини все вщухло. Коли Сашко знову вибрався на стежку, Галя стояла перед ним, а на її обличчі був написаний глибокий розпач.

– Тепер віриш?

– А як же ж…– Сашко ошелешено струшував з себе суху глицю й галуззя.

– І навіщо це мені?

– Ну, город поливатимеш у спеку,– через силу спробував він пожартувати.

– Я серйозно. Тому й кажу, що тепер я не така, як усі, й ти завше мене боятимешся. Тому краще йди! Не хочу занапастити твоє життя.

Вона рвучко повернулася, щоб зникнути в досвітньому лісі. Сашкові раптом стало нестерпно жаль її, таку могутню в своїй непізнанній силі й разом таку тендітну, вразливу й самотню в цьому похмурому лісі.

– Чекай, мала! Давай спробуємо разом це здолати. Ходімо зі мною! Може, серед людей усе це потроху зійде нанівець. Що, як це ліс на тебе так діє? Поїдемо далеко звідси, будемо жити як звичайні люди, головне – аби ніякого лісу.

Дівчина зупинилась і повернула до нього обличчя, на якому грала якась незнайома Сашкові посмішка.