Майже одразу помітив їхні замилувані погляди, вік же прожив – старого горобця на полові не обдуриш. Слухаючи внучку, зняв бинти, оглянув рану, промив якимсь відваром і знову вправно забинтував.

– Пішла я на те місце, що ви мені минулого року показали. Тиняюся, під кожний пеньок зазираю – катма грибів, восени ж посуха була, та й весна дощами не балувала. Коли дивлюся – вузлик під сосною, а в ньому бурштин, та такий крупний – як бараболя, а один самородок узагалі як м’яч. Сашко, ану покажи!..

Хлопець поставив на стіл вузол зі здобиччю.

– Взяла я бурштин, нікого не помітивши навкруги, а він погнався за мною. До болота переслідував. Я вже й на очі не показувалася, як ви вчили…

Дід майже не слухав, натомість уважно розглядав самородки. Обличчя його враз спохмурніло.

– На Вовчому Оці знайшов? – раптом запитав дід, перебивши внучку.

– Що? – не зрозумів Сашко.

– Озеро серед лісу, кругле, ще й острівець посередині, як зіниця,– ніби звірине око.

– Так. Але той острівець потонув у тумані й ніби закипів. Сплив якийсь корч. Потім того рудого туману наперло… Брудного, смердючого. Колір у нього, як у цих камінців,– бурштиновий! – Сашко висипав самородки на стіл.– А з тієї мли вистрибнув кінь безголовий. Може, й примарилося мені, бо швидко все розвіялося, наче нічого й не було. Тоді я повернувся й дорогою набрав камінців…

– Отже, він прокинувся…

– Про що це ви, діду? – здивовано запитала Галя. Одного разу в кафе вона вже щось чула про якогось безголового коня.

– І ось що я вам скажу, діти.– Старий раптом споважнів, розправив плечі й ніби аж підріс.– Щоб до Вовчого Ока більше – ні ногою! То вже моя справа, давня-предавня, пасти того коня! Чули?

Він суворо нахмурив брови й, піднявшись з-за столу, швидким кроком вийшов із хатини.

– Що це з ним? – спитав Сашко.

– Хтозна, я таким його ще ніколи не бачила.– Галя знизала плечима, а потім гостро глянула на коханого: – То ти навіть мені не покажеш те озеро?

– Чула, що дід наказав? І мені також уся ця клята бісівщина не до вподоби.

– І це я чую від Сашка, який у дванадцять років не побоявся вночі вирядитися в ліс і вполювати небаченого чорно-бурого лисовина?

– Ти й це пам’ятаєш?

– Я все про тебе пам’ятаю! – Вона швидко нахилилася до нього й поцілувала.

– Облиш, дід побачить!