Рись, здається, пішла, певне, й вовк залишив свою засідку. Сашко відв’язав ремінь і почав обережно спускатися. Коли ж опинився на землі, виявилося, що не може втриматися на затерплих ногах. З переляку почав розтирати кінцівки, аж поки не відчув прилив тепла до пальців ніг і шарудіння тисяч мурах під шкірою. Лише тоді підвівся. Штанина виявилася розпоротою як гострим лезом, навіть черевик розрізаний біля халявки. На нозі – пам’ятний знак: ніби хтось черкнув ожиною. Аж пересмикнувся, коли подумав: якби той кіготь зачепив на пару міліметрів глибше?
Але хай там як, він живий і майже не поранений, а це зараз головне. Кинув погляд на свою рятівницю: кора на березі була здерта до висоти його зросту. Нічого собі! Дебелий сіроманець приходив по його душу. Такий не дав би й рота розкрити. Рисі теж, мабуть, було непереливки, хоча кігтики в неї не тільки щоб лист підгрібати.
Сашко рушив подивитися на місце нічного двобою. Жмут шерсті, скривавлений, потолочений мох. Мабуть, нічия. Але якщо десь на дереві поруч ховається рись-підранок, вона точно на ньому відіграється, резюмував Сашко. Тому миттю закинув голову й почав з острахом роздивлятися крони сосон навколо.
Начебто нема. Він трохи заспокоївся, постояв, обпершись спиною об березу, відсапався. І тільки тоді побачив неподалік від берези двійко здоровенних, порослих мохом валунів. Багатотонні каменюки спиралися одна на одну, а між ними видніла темна розщілина – така, що огрядній людині не пролізти. Сашко обережно підійшов трохи ближче. Біля розщілини – свіжі скривавлені сліди й жмуття короткої шерсті.
«Ось у чому справа! – осінило його.– Там гніздо, домівка рисі! Тому вона так і поводилася, бо захищала лігво й кошенят. Мабуть, вирішила: якщо мене понесло на березу, то я неодмінно нападу на її виводок. Звідти й така диявольська наполегливість та лють. Недарма старі люди казали, що й коню на шию скочить, коли той до лігва підійде…»
Боязко позираючи навколо, Сашко заходився шукати залишений біля підніжжя берези вузол із бурштином. Але його ніде не було. Він тричі обійшов дерево – нічого! Тоді присів, почав розгортати прілий лист і глицю. Досі не йняв віри: неможлива річ, адже сам поклав на те саме місце!
«І що я маю думати про це? – ошелешено промурмотів він під ніс.– Ще скажіть, що то вовк забрав самородки з собою… Чортівня якась!»
Але сама думка про це чомусь так злякала його, що аж мурахи поповзли по спині. Чи, може, через те, що Сашко гостро відчув, як хтось спостерігає за ним із лісової гущавини.
Розділ 3
Коханий злодій
Так і є – за ним слідкували. Якась тінь майнула між деревами вдалині. Інший, може, і не помітив би, але у нього око наламане, лісове. Зробив крок, другий, причаївся за стовбуром берези. Тінь теж завмерла. Тоді, скоса поглядаючи на лігво рисі і шкутильгаючи, Сашко почав перебігати від дерева до дерева. До кожної чергової сосни тулився плечем, серце калатало, як скажене. Певне, й володар тіні ховався, бо його більше не було помітно.
Так, перебіжками, хлопець поступово наближався до того місця, де тільки-но побачив щось підозріле. Може, знову якась дичина, і він дарма переймається? Але де ж тоді бурштин? Він ще не чув, аби цією реліктовою смолою харчувався бодай якийсь звір. Володар тіні – безсумнівно людина, у цьому Сашко був упевнений. Тому й пересувався нечутно, щоб не наступити на суху гілку чи не торкнутися чогось, що могло його видати.
Він з усією можливою швидкістю наближався до того місця, де вперше помітив рух. На ходу зупинився, підняв сучкувату гілляку. Знову перебіжка. Ось воно, це місце! За оброслим мохом стовбуром слід: хтось добряче потупцював, а тоді перебіг далі. Сашко рушив слідом. Проте злодій – а він був упевнений, що саме цей втікач поцупив його скарб,– так майстерно маскувався за стовбурами, що Сашко більше його не бачив. Ніде не мигнула навіть тінь крадія.
«Чи не примара знову зі мною грається?» – подумав хлопець.
Утім, сліди були звичайні, людські. Він зупинився, щоб уважніше придивитися до відбитка на вологому мохові. Розмір стопи ніби дитячий, але як могла опинитися дитина в цьому здичавілому лісі?
Сашко пересувався б швидше, якби не рана. Та й зараз міг би кинутися навпростець, однак лісовий досвід підказував: ніколи першим не з’являйся на очі противнику. Тому він, прикриваючись соснами, вперто переслідував утікача, цю невагому, майже нематеріальну тінь, що лише раз показалася, хоча залишила досить матеріальні сліди. Зараз уже не мало значення, як далеко відірвався від нього втікач. Сашко тримав слід і так само, як мисливський хорт, рано чи пізно вимотає втікача й змусить показатися. Рана боліла, аж литку зводила судома, але він зараз відчував мисливський азарт, і це відчуття додавало йому сили. Хлопець знав, що здобич, на яку він зараз полював,– надто цінна, якщо враховувати вартість кількох бурштинових самородків, що були поцуплені.
Біжи, біжи! Побачимо, на скільки тебе стане.
Згадалося раптом, як колись, ще дітьми, вони із Гришею вистежували лиса, чорно-бурого красеня. Він заповзявся тягати курей з їхнього курника. Хлопці ставили сильця, пастки, вартували ночами, та він, зараза, виявився хитрющим, як біс. Завше залишав хлопців із носом. Ухопить курку й, ніби дражнячись, покажеться на очі, махне хвостом – і тільки його й знали. Тоді Сашко затявся, що вполює злодюгу. Якось узимку взяв батькову рушницю, й вони з приятелем подалися до лісу. День ішли по сліду. Вже стало сутеніти. Гриша плюнув і повернувся додому, а Сашко йшов дотемна. Поморозив щоки, але таки здобув лиса. Тоді все село приходило глянути на небачено красиве хутро. Чорно-бурі лиси навіть у цих лісах дивина. Потім батько пропив ту красу, але спогад про виснажливе переслідування лишився в Сашка назавжди. Не тільки спогад, а й досвід. У нього була вперта вдача, а для мисливця й старателя то риса добра, коли нею добре скористатися. Так би мовити, у слушному напрямі.
«У слушному напрямі я, отак кульгаючи, й до ночі не наздожену цю примару.– Сашко зупинився, щоб відхекатися.– Тому треба її перемудрувати».
Він поглянув на сонце – добре, що хоч сьогодні є орієнтир. Зараз вони рухаються на південний захід. Якщо втікач прямуватиме так і далі, то дуже скоро вийде до краю болота – того самого, яке Сашко помітив ще зранку з верхів’я берези, споглядаючи схід сонця. На південному заході ліс уривався, і ця прогалина тягнулася аж до обрію, лише на заході синів густий сосняк. Якщо він, Сашко, зараз поверне на захід, то зможе випередити втікача й підстерегти його на краю болота. Певне, є ризик, і чималий. Злодюжка може звернути в інший бік, а може, знає якусь стежку через трясовину, тоді пиши пропало. Але він уже прийняв рішення, тому рушив в інший бік, майже не ховаючись. Тепер треба лише випередити втікача й підготувати добру зустріч.