Якщо ніхто не розіб’є броньоване скло й не дістане його звідси – він помре. Як це – помре?! Від цієї думки прапорщика кинуло в піт. Він же такий молодий, повний сил і жаги до життя! Цього не може бути! Ось зараз тупі поліщуки схаменуться й звільнять його з цієї душогубки. А в нього є ніж. І тоді він ще побореться за своє життя. Скоро, скоро наспіє допомога, він таки встиг скинути повідомлення майорові…

Майорові? Але хіба можна на нього покладатися, коли він тільки й чекає, аби здихатися Дем’яна? Господи, матінко рідна, невже мені ніхто не допоможе!

Дем’ян мимоволі почав сіпатися й битися лобом об скло, наче рибина, викинута на берег.

«Люди, швидше! Чому, чому вони навіть не намагаються звільнити мене, розходяться кудись? Боже, ти остаточно покинув мене? Диви, Боже, я тебе прокляну, якщо не допоможеш!.. Тоді хтось інший – має ж бути хтось інший, якийсь могутній дух,– визволи ж мене звідси!»

Він бився в конвульсіях, репетував, але ніхто його ніби не чув. Аж ось дещо змінилося – до машини наблизилося кілька молодиків.

– Допоможіть!!! – щосили заволав прапорщик.

Але ці дужі хлопці, понуро опустивши очі, підважили те, що тепер мало нагадувало сліпучо-білу супердорогу машину, й запхнули його в канаву. Вогонь у двигуні погас, але під горло прапорщика підступила смердюча застояна вода. Тепер точно кінець! Але ж він не має померти – як це можливо: його, Дем’яна, не буде, а всі інші житимуть? Це несправедливість!.. Який же він дурень – навіщо було повертатися до автівки, ховатися, як равлик у мушлю? Треба було нашвидку загасити того поліщука за трактором, а тоді – у ліс, хай би наздоганяли. Клята щурина натура, навичка ховатися за небезпеки в нору зіграла дурний жарт. Ну, дайте тільки вибратися звідси! Відтепер він вже не буде таким віслюком. Завжди треба діяти рішуче, як колись учив його командир-чеченець… Так, зараз треба зібратися, вдихнути останні кубики повітря. Це ж треба так проколотися – замурували, демони…

Демони? Хай! Якщо Бог не бажає йому допомогти – хай допоможе хоч сам сатана…

– Гей, я принесу жертви всім духам, навіть нечистим, які допоможуть мені! – захрипів він у каламутну пустку.

Аж раптом щось ніби забулькало в канаві – певне, болотний газ у багнюці, збуреній падінням машини, а може, просто привидилося через нестачу повітря.

Вода, між тим, усе прибувала, поступово заповнюючи той тісний простір, у якому пручався старший прапорщик.

– Допоможіть, нечисті духи! Я ще не готовий помирати! – гукнув він, мало не ковтнувши багна, що каламутилося вже біля самого рота. Виходу й досі не було, але, намоклий у багні, прапорщик тепер зробився слизьким, мов вуж. Усвідомлення остаточної безвиході охопило його тіло, і воно почало судомно звиватися в неймовірних потугах. Ось вона, смерть,– глевка, смердюча, задушлива!

Проте всі ті пручання не минулися марно, а дали Дем’янові змогу звільнити одну руку. Він намацав ніж у спеціальному чохлі, прикріпленому до щиколотки. Єдиним рвучким рухом проколов подушки безпеки – і одразу місця в салоні стало значно більше, а стиснене повітря, що вирвалося з подушок, на кілька секунд витіснило частину води з машини. Тоді він одну за одною звільнив ноги та, скрутившись у три погибелі, почав гарячково шукати найменшого шансу вибратися назовні.

Скло броньоване, його ножем не взяти…. Верхній люк? Дарма, машина ж лежить у канаві догори дригом. Дем’ян уже не молився – ревів і метався у відчаї. Зненацька десь глибоко внизу лунко забулькотіло, багниста вода скипіла пухирями болотного газу, днище «Хаммера» ворухнулося, просіло – і раптом ніби чиясь невидима могутня рука підняла й повернула автівку на бік. Верхній люк опинився над поверхнею. Ось він – єдиний шанс!

Дем’ян мало не перехрестився, але вчасно згадав, кому тільки-но молився, і почав завзято колупати ножем гумові прокладки, що фіксували те невеличке верхнє віконце. Він люто різав, підважував, тиснув ще і ще, поки не зламав лезо, далі дер уже самим руків’ям з гострим уламком сталі. Вода вже повністю залила наданий йому долею простір, залишивши якихось кілька сантиметрів під стелею – наче для останнього ковтка повітря. Дем’ян притулився губами до заліза, хапнув живильного кисню й знову пірнув до люка. Знайшов опору і щосили вдарив коліном.

Люк вилетів назовні, наче досі його нічого й не тримало. Дем’ян просунув голову в отвір, стиснув плечі й вислизнув зі знівеченої автівки. Безгучно виринув під купою очерету, відсапався. Десь удалині дирчали бензопили. Довкола жодної собаки, лохи зайняті, будують завали. Звідси він бачив, як із хат люди несуть на барикади різний непотріб. Ну нічого, хай поки попрацюють… Головне – він живий і здатен за себе помститися.

Старший прапорщик поволі вибрався з води. У підребер’ї кололо, але то пусте. Він, Дем’ян, видряпав собі життя чи, можливо, вимолив. І тепер вже не має значення, які сили допомогли йому врятуватися. Байдуже. Однак ті, хто прирік його на жорстоку смерть, повинні дорого заплатити…