Сашко придивився, потім відмахнувся: наче й не пив, а мариться… Потім знов розмотав ремінь і прив’язав себе за поперек до стовбура – щоб не втратити рівновагу, якщо задрімає. Проте зелені фосфорні цятки знову засвітилися неподалік. Мало того: вони потроху піднімалися вздовж стовбура сусіднього дерева!

Що за пакость! Де це бачено, щоб вовки… Холера ясна, та це ж рись! Куди ж це мене занесло, в який заповідник? Часом днями вештаєшся лісом, і жодної тварюки, а тут…

Тим часом рись, видряпавшись на сусідню сосну, зупинилася й почала пильно придивлятися – певне, людина на дереві, та ще й уночі, була для неї вдивовижу.

«Рана на нозі знов відкрилася,– здогадався Сашко.– кровоточить, от вони й чують свіжину».

– Ану йди геть звідси! – вигукнув він, погрозливо махаючи руками в темряві.

Лісова луна підхопила його голос і втопила в непроникній тиші. Рись ніби відсахнулася, очі-жаринки трохи пригасли, але тікати звір явно не збирався. Сашко пошарпав навколо й відламав чималу гілляку. Примірився і жбурнув просто в бік зелених світляків. Рись засичала й подерлася вище.

Зарванець одразу пожалкував, що сполохав звіра. Зверху хижак може будь-якої хвилини стрибнути просто йому на карк. Довелося й самому відв’язуватися та лізти вгору. Підіймався доти, поки жаринки очей рисі не стали йому врівень. Унизу знову почулося виття – здавалося, зовсім поряд.

«Ач, який я став популярний! – невтішно посміхнувся Сашко про себе.– Усі мене хочуть, як незайману дівку. А жабину цицьку зблизька не бачили?»

Він зручніше вмостився на гілці, обхопив стовбур ногами й знову прив’язався ременем. Тепер очей навпроти вже не було видно, але чоловік відчував – звір тут, десь поруч, чекає на якусь помилку з його боку.

– Чекай, чекай, приятелю! Дочекаєшся, що я повернуся сюди взимку з карабіном! Тоді твоя шкура висітиме в мене над припічком. Краще зараз іди геть, геть звідси!..– хрипко вигукнув Сашко в темряву.

Адже цей хижак явно був не з лякливих. Просто причаївся. Навкруги все затихло, ніби нікого й не було поряд. А можливо, й дійсно не було – лише ілюзія, витвір хворого і втомленого мозку? Час повільно спливав, і Сашко вже починав сумніватися у власних відчуттях. Але ні – он, десь на дереві поряд, тріснула гілка. Звір не наважується атакувати, але й забиратися не поспішає.

Почалося нескінченне очікування. Унизу хтось тихесенько пошкрябав кору берези, і від того звуку Сашка пройняло морозом. Потім знову мертвотна тиша. Він відчував шкірою – хижаки поряд. Нелякані, як це не дивно. Певне, такі, що ніколи не мали справи з мисливцями. Тут вони головні – царі цього лісу, й лише між ними може спалахнути бій за здобич. І та здобич – він. Це не вкладалося в голові. Дотепер він був господарем, вирішував, жити цим тваринам чи ні. Скільки він сходив лісами, скільки вполював дичини, і от – сам став здобиччю! Господи, як же ти вмієш збити пиху з людини!..

Сашко знав: найголовніше тепер – не заснути. Якщо втратить пильність, рись миттю скористається своїм шансом. Але втома брала своє, непроникна темрява пливла, розгойдувалася перед очима.

Саме в ту мить, коли він уже майже пірнув у дрімотне заціпеніння, рись кинулася на нього зі спини. Водночас щось ніби підштовхнуло Сашка, якась невидима рука струснула все його єство, остаточно збудивши. Він устиг відсунутися й з усієї сили вдарити ногою в груди звіра. Рись люто захарчала й, розпанахавши кігтями Сашкову штанину, зірвалася вниз.

Що саме там учинилося, Сашко не бачив. Почувся дикий вереск лісової кішки й глухий рик зголоднілого вовка. Той рейвах тривав лише мить – і знову тиша. Сашко прислухався: рись знову дерлася на його березу. Сашкова кров майже скипіла від адреналіну. Він увесь підібрався, готуючись до вирішального двобою. Певне, та рись скажена, якщо так наполегливо прагне до вибраної мети…

Проте хижак зупинився, не діставшись до людини. Сашко чув важке дихання звіра. Знову тягуче очікування. Сашко цього разу озброївся товстезним кийком, що відламав від стовбура. Пауза тривала майже вічність, а потім дерево здригнулося від комеля до самого вершка, ніби хтось намагався струсити з нього Сашка, наче стиглу грушу. Напевне, рись перестрибнула на інше дерево чи кинулася вниз – звідти й такий поштовх, вирішив Сашко.

«Нічого собі! Скільки ж вона важить, та кицька?» – промайнуло в його голові.

Унизу затріщав сухостій, знову зчинився гармидер, що увірвався вовчим скавчанням – ніби то не гроза лісу чатувала під деревом, а мале щеня. Тоді запанувала гнітюча й важка, як камінь, тиша. Людина на дереві перетворилася на суцільні слух і зір, намагаючись почути або розгледіти ворога в темряві. Але дарма.

Так, наче пугач, Сашко Зарванець просидів на березі всю ніч, навіть не здрімнувши. Та який там сон, якщо поруч вештається сама смерть! Часом він тріпав головою, проганяючи сонливість, і знову тулився до прохолодної кори, бо ноги затікали та рана немилосердно дошкуляла. Проте доводилося терпіти, зціпивши зуби.

Ніч минула в очікуванні чергового нападу, а під ранок, коли в лісі вже почало сіріти, він закуняв. Здавалося, лише на хвильку дозволив опуститися повікам, та коли розплющив очі – сонце вже стояло над обрієм. Зі своєї гілки Сашко бачив його мильно-рожевий диск, що висів на сході, і ще багато чого, бо знаходився серед найвищих крон і міг бачити досить далеко.