Ішов підбігом, майже не перепочиваючи. Десь за півгодини ліс розступився – далі тягнулося узлісся й заболочена рівнина. Така, що її інший край губився десь за обрієм. Тут Сашко виламав собі замашний дрючок, нахилив до землі кілька гілок і зробив засідку біля звіриної стежки, що тяглася вздовж води. Чекати довелося недовго – певне ж, і втікач не сідав перепочити на пеньку, маючи такий скарб у руках. Хлопець здаля помітив, як він вибіг на узлісся і швидко рушив уперед звіриною стежкою.

Сам Сашко діяв би саме так, бо лісові люди мислять однаково. І це надало йому змоги діяти на випередження.

Ось ця загадкова тінь мигтить між миршавими берізками та осиками, відсапується, озираючись, і поспішає далі. Туман, що вже починає сунутися з болота, заважає як слід роздивитися втікача. Байдуже – вже чути, як він чалапає мокрою стежкою.

«Зараз на тебе чекає сюрприз!»

Сашко несподівано виставив зі своєї схованки дрючка й влучним ударом підбив ноги бігуна. Той шкереберть полетів у багнюку. Хлопець навалився зверху, втікач відкотився вбік і вихопив із-за халяви ніж, але переслідувач перехопив зап’ястя й рвучко викрутив руку злодієві. Ніж відлетів до кущів. Вільною рукою Сашко схопив незнайомця за комір і розвернув до себе, щоб добряче загатити під щелепу. Не встиг – шапка з утікача спала, по плечах розсипалося довге блискуче волосся.

«Господи, та це ж дівка!» Занесений кулак застиг у повітрі. Обличчя суціль у багні, але ж жіноче, курва мама!

З розстебнутої куфайки випав згорток. Ось вони, його самородки!

– Таки вріжу, не подивлюся, що дівка! – Сашко знову замахнувся.

– Вріж, Сашуню, вріж! – Несподівано дівчина розсміялася.– А я ж гадаю: що то за лісова нечисть позаду кульгає?

– Галька, звідки ти тут, холера? І чого втікала з моїм бурштином?

– Звідки ж я знала? Ти ж мовчиш, як чортяка. Та й чого це бурштин твій, я його під березою знайшла. Пішла по гриби, от і побачила.

– Ох ти й бігаєш – наче лісова коза. Якби не зрізав дорогу, то й не наздогнав би. А тепер кажи, чого тебе занесло в цю пустку?

– Те саме я й у тебе хочу спитати.

– Ну, скажімо так: тутешніми лісами ходити – справа чоловіча…– Сашко вже охолов, присів поруч, скоса поглядаючи на дівчину, що ніби не збиралася підніматися.

Так, це була саме вона – та сама сквапна офіціантка з кафе «Янтарь». Але хіба можна було впізнати у цій поліщучці ту вульгарно розмальовану й підкаблучену молодку? Ліс міняє всіх, тут ти справжній, без принад цивілізації, макіяжу, без усього показного, позиченого з інформаційного простору, що зазвичай пасує тобі, як корові сідло.

Хлопець знову поглянув на Галю. Навіть зараз, коли вона була добряче викачана в багні, їй не бракувало тієї особливої привабливості поліських дівчат, яку вони старанно ховають за іміджем силіконових ляльок. І досі лежачи на спині, вона посміхалася, помітивши його захоплений погляд. Сорочка дівчини розстебнулася, бо Сашко надто вже сильно шарпонув її комір, і звідти тихо сяяли звабливою білизною пружні груди. Дівчина була без ліфчика, і лише поли сорочки прикривали рожеві соски.

Погляд хлопця наче прикипів до цього видовища.

– Що, подобаюсь? – лукаво глянула дівчина.– А ти спробуй, не вкушу!

– Знаємо ми ці мудрування.– Сашко насилу відвів очі.– Тільки-но намагалася ножем штрикнути…

Галя повернулася на бік і потягнулася, як кішка, відкинувши густе волосся назад.