– Ну й що? Я вже давно до дитсадка не ходжу. До того ж своїми очима бачила, як він до лісу подався.

– Не боїшся, що він сам лісом ходить? Немолода ж людина…

– Ха, мій дід ліс краще розуміє, ніж ти мене! – Вона раптом пхнула Сашка на ліжко, і вони почали пустувати. Галя обнімала Сашка, потім із русалчиним сміхом виривалася й тікала, а коли хлопець наздоганяв, вони знову цілувалися.

– Давай сходимо до Вовчого Ока! Я ніколи про нього навіть не чула,– нарешті, задихаючись, вимовила Галя, коли Сашко відірвався від її вуст.

– Не хотів би я, щоб ти побачила ту примару. Та й пізно вже. Краще завтра, вдосвіта. Тоді й бурштину наберемо – він там просто під ногами.

– А я хочу зараз! – вередувала вона, як мале дівчисько.– Що, як туди хтось з’явиться? Доказуй потім, що саме ти перший знайшов це місце. А ота дідова містика… На старість, мабуть, такі речі з багатьма відбуваються – вірять у що попало.

– Думаєш, і я брешу?

– Ти ж сам казав – може, примарилося. От коли вдвох побачимо, тільки тоді повірю.

– Ну що з тобою робити? Мені лежати треба. Чула, що дід радив?

– Що, і досі болить?

– Та ні. Старий свою справу знає. Болю наче й не було. Навіть стрибати можу.

– То ходімо, Сашко! Дуже вже кортить побачити той скарб!

– Ти цікава, наче пташка…– Він зробив крок до неї, обережно пригорнув. Дівчина вся ніби розчинилася у його поцілунку. Усе її тіло випромінювало ніжність. Сашко вже не зміг її відпустити. Кохалися просто тут, на дідовій лаві, аж поки Сашко не переніс Галю на лежанку, застелену домотканою рядниною.

Їхнє кохання було таким довгим і солодким, що обоє нарешті поснули в обіймах – голі й щасливі.