— Про неї дбає пані Птаха, — відповідає Іргат, — вона замінила їй матір…
Півонія — напівкровна сестра двійнят Ведангів, яку вони зоставили в Чорногорі, коли втекли, забравши з собою Конвалію. Князь Іргат ще раз лає себе подумки, що не запобіг утечі… Чи не божевілля — породичатися з Драконами, які не знають страху, а дбають лише про рід, забуваючи про себе?
— Пане Іскро, — мовить Ружена, — збережіть її дітей…
Рука князя здригається, проливаючи на стільницю вистиглий напій. Він обережно ставить філіжанку на стіл і опускає голову.
— Все таки сталося, — говорить, — все таки вони домоглися свого… Ольг та Вербена… Домоглися
— Кохання домоглося свого, — відмовляє Ружена, — мій брат і в любові — незмінний і вірний. З такого кохання бувають неймовірні діти, пане Іскро…
— Я забираю її завтра ж — тільки і говорить князь Чорногорський, намагаючись не виказати хвилювання, — дивись, Ружено… Якщо надумаєш…
— Я залишаюсь, — відповідає панна, — а вам — дякую.
Конвалія спершу й думати не хоче про від’їзд… Не хоче залишати Ружену, не хоче залишати Гніздо Драконів, де з малювань у великій залі дивляться обличчя воїнів ворохобного роду… Витезслав, Воїбор, Воїслав… І Воїн, її Воїн, зображений митцем з Дубна на тлі вікна розчиненого у вечірнє небо, на якому палає Сіллон.
Та умовляє її Ружена, довго умовляє… Нагадує про гірське повітря, про те, що їй, Конвалії, потрібен лікарський нагляд… А хто є найкращим цілителем на Півдні? Панна Вербена Лелег, стрийна Конвалії, що її ще звуть чорногорською відьмою… Народити мусить Конвалія лише під вмілим доглядом цієї гідної
І погоджується Конвалія… А коли вже повантажено валізи, і челядь простилася з молодою пані, відводить Ружена родичку набік і дає їй медальйон з темного срібла.
— Дивись, сестричко, — говорить, — отут потайна защібка…
І радісно скрикує Конвалія, побачивши дві чудові мініатюри… З неї самої, та з Воїна… Обвиті пасемцями зі сплетеного волосся — русявого та чорного, мов крило ворона.
— Щоб легше було чекати, — мовить Ружена смутно, — він знав, що ти повернешся до Чорногори… І звелів зробити копію з ваших малювань, що у вітальні…
До карети сідає Конвалія вже майже веселою… Не відаючи, що ніколи вже не побачить ні Ружени, ні Гнізда Драконів. Схиляється вона на плече до батька, а той ніжно пестить їй волосся, радий вже з того, що вона не плаче… І махає Ружена хустиною, і схлипують поруч покоївка панни Купава Тополина, і покоївка самої Конвалії, дівчина з Воїданова на ім’я Людмила… Лише чорні очі панни Ружени сухі, і танцює в них багряний вогонь. Повертається вона спиною до шляху, яким погуркотіла карета і іде очікувати… Не звісток про смерть брата — страшного болю в серці і потьмарення розуму… Заміцно сплетені душі у брата з сестрою… Знає Ружена, що Воїн, загинувши, може забрати її з собою… Знає і готова до всього.
***
Як тінь, як привид блукає Конвалія садом Ігворрського Високого Замку. Наближається осінь, а з нею — славетний карнавал Ігворри, яким чорногорці відзначають Рівнодення… Будуть танцювати ряджені на вулицях Верхнього і Нижнього міста, що розташувалося на схилі Яв-гори, будуть носити по місту величезну свічу у весільному вбранні… Будуть одружувати її з вогнем і водити коло біля святкових вогнищ…
Колись і панночка Конвалія танцювала в колі, прикривши личко маскою… Колись і вона вбиралася то верховинкою, то шоррогською гостею… І кружляв її довкола вогню юнак, зодягнений в чорний оксамит…
Та нині ходить потиху князівна Чорногорська, склавши руки на животі, що вже починає округлюватися. З прохання князя Іргата до неї повернулася і колишня покоївка, верховинка Калина, і інша челядь, до якої вона звикла… І всі ставляться до панночки, наче її виготовлено з порцеляни…
Лише стрийна Вербена не жаліє Конвалію, а весь час їй вимовляє: