— Попід горою, — вимовляє вона стиха

Вербиця похилилась

Та й над водою

Слізьми-дощем заплачу

Я за тобою…

— В далі безкраї, - відмовив юнак,

Далеко я мандрую

Ген поза хмари

Та всюди потаємці

Тебе лишаю в серці..

— Якщо я скажу тобі щось важливе — ти залишишся? — з останньою надією питає княгиня Ведангська.

— Що саме, любонько?

— Хочеться мені яблук, — шепоче жінка, — яблук у місяць квітування трав… І вже два місяці не очищувалась я кров’ю…

І Воїн підхоплюється з ложа… Нагий, з розмаяним волоссям… Легко підіймає жону на руки… І виходить зі спочивальні.

— Куди ми, любий? — питає Конвалія, охопивши його шию руками, — вже скоро ранок…

Відчиняє молодий князь непримітні дверцята і спускається вниз, до таємного ходу. Темно там, та не потрібне йому світло. Впевнено він іде, і не тривожиться Конвалія. Знає бо, що вийдуть вони до пустельної зали Вежі Драконів.

З зали по крученим сходам Воїн підіймається на вежу… На його грудях принишкла Конвалія, не знаючи, що зараз станеться, просто вірячи.

Ось і верхівка вежі, і теплий вітер обвіває тіла закоханців. На небі палають зорі…Багато їх, та око приваблюють найяскравіші. На сході горить Денниця, на півночі — Око Дракона… Багряне таке око… Недобре.

А просто над головами сяє блакитним світлом зоря Сіллон… І серпик Місяця блідне перед її світлом… І вже червоніє просто за Денницею відсвіт Сонця, що сходить.

— Богів, що є у вогні, у воді, у землі, у вітрі, у громовиці, у Сонці, у зорях — чує Конвалія над собою рівний, зовсім не задиханий голос, — славлю я нині… Духами стихій одвічних зоставлено мене на межі двох світів творити нове життя… Вмістилище сили й вогню… Піхви для вогняного меча… Твій час настає, Повелителю… Зійди на землю…