Ще міцніше притискається Конвалія до грудей коханого, і замість радості в її серці страх та тужна тривога.

Ось спускається вниз Воїн, тримаючи її в обіймах, проходить підземеллям, заходить до спочивальні. Ось бережно кладе її на ложе, наче боїться зашкодити тому третьому, незримому…

— Ти не залишишся, — говорить Конвалія вже не питаючи, стверджуючи, — навіть тепер не залишишся…

Замість відповіді бере її в обійми молодий князь, поцілунками змушуючи забути тугу розлуки. Та й що він може їй розказати… Про наказ Князя «тіней» йти до бою? Про видіння власної погибелі, котре навідало його ще в дитинстві? Змінити можна долю, а судьбі треба йти назустріч… І усміхнутись в обличчя.

Ранком, поки дружина з сестрою збирають Воїна в дорогу, у дворі замку вишикувалося десятеро юнаків. Всі десятеро родом з двох довколишніх селищ — Воїнова та Воїданова. Всі десятеро володіють зброєю краще за фахових вояків. Всіх їх навчав з дитинства князь Воїслав, батько нинішнього князя Ведангу. А той уже був неперевершеним бійцем, майстром «смертельного танку»

На лаві, неподалік, примостився старий чоловік, склавши руки на патериці. То Святомир, місцевий чародій і кудесник. Волхвом його звати остерігаються, аби біди не накликати на старого… Багато є на Півдні слів, які не говорять вголос.

Воїн стоїть перед своїм маленьким загоном. Говорить тихо, та голос його наче відлунює в головах молодих хлопців, котрі зачаровано дивляться на керманича.

— Діти Гнізда Драконів, — мовить Веданг, — маємо наказ йти до битви…

Шерех у лаві… Всі знають, що наказати їх дивному князю може лише Князь «тіней».

Ніхто й ніколи не бачив таємничого Князя «тіней»… Оповідають, ніби це срібний ельф з острова Сіллон…. Дехто говорить, що він є волхвом, дехто — що і взагалі дівою, прекрасною, як місяць уповні. Але всі сходяться на одному — загадковий керівник опору завойовникам живе в безпеці на піратському острові під крильцем князя Непобора. А ось панна Ружена Ведангська потиху впевнена, що сіллонський дивний князь і є отим Князем «тіней»… Нікому не говорить панна про свій здогад, але впевнена у своїй правоті.

— Далеборе Воєць, — звертається Воїн до найпершого чоловіка в шерезі. Чоловік цей є й найстаршим за віком — йому десь близько тридцяти, — ви були найкращим учнем мого батька. Ви — неперевершений майстер «смертельного танку». В одному з навчальних боїв ви здолали мене…

— То мені пощастило, — неквапом відповідає Далебор.

— Я покликав вас, — продовжує молодий керманич, — не для того, аби вести до битви. Я наказую вам залишись на своєму хуторі і передати ваше вміння моєму сину. Я хочу, аби мій син знав все те, що і його дід Воїслав. Зостаньтесь зі Святомиром, нехай ще й він вам вділить науки.

— Я б з радістю вирушив би з вами, мій княже, — так само неквапом відмовляє Воєць, — але я підкоряюсь наказу…

Воєць виходить з шереги і підходить до Святомира. Той ледь помітно киває головою.

— Мої воїни, — говорить Веданг до позосталих дев’яти, — ми йдемо туди, де смерть розпростерла крила… Я не певен вашої долі — але своєї певен. Мені не повернутися…

Легкий шерех у лаві… І тиша.

— Змагоре Тополина, — звертається Воїн до вродливого юнака, світло-карі очі якого віддано дивляться на друга дитинства й молочного брата, — чи йдеш ти за мною по власній волі?

— Життя віддати ладен, — відповідає Змагор стиха, — за те, щоб постав із попелу Ельбер Прекрасний… І за вас, мій княже…

— Войко Борут?