— Мій меч, і моя воля…

— Діяне Грозан?

— Най послужу Ельберу вперше й востаннє…

— Вітер Горяй?

— Від Зелеміню до Чорногори… Хай славиться земля наша…

— Воїмил Дубовик?

— На те є воля Богів, а я її виконавець.

— Воїдан Живоїн?

— Я — зброя Ельберу… А зброя не знає страху.

— Зорян Іровит?

— Слава не вмре, не поляже… Ми ж відродимось вільними.

— Звенигор Лунь?

— За мене скаже клинок… Там, де ми йдемо, мій княже.

— Владан Ратом?

— Свідком мені Громовиця, супутником меч… Слава Ельберу!

— Хай славиться! — відповідає Веданг на запальний вигук останнього воїна. — Отже, вирушаємо кінно до Чароданова, а звідти вже — підемо лісом. Нечутно. Як тіні… Готуйтеся, воїни… Година на збори.

Майже всі хлопці вже простилися з рідними. Лише до Змагора приникла молода дружина. Гарна мов писанка Купава Тополина, та полишає її чоловік задля ратного змагу.

— У нас дитя буде, — хлипає вона, — зостанься, Змагоре…

Та лише зітхає юнак, бо поклик чести сильніший для нього навіть за сплакані очі Купави. Він бо найкращий в десятці опісля Далебора і мріє про справжню битву… Зрештою, Купаву відводить набік панна Ружена, і Змагор дивиться на неї із вдячністю. Боляче йому дивитись на сльози жони, але запропонуй йому нині Воїн залишитись — він і сам би заплакав.

Панна Ружена з усіх жон тримається найкраще… Може тому, що не проводжає вона коханого, а тільки брата… А може тому, що не дає їй розплакатись кров Драконів.