Готовий папір дивний уважно прочитав і заховав під плащ. Його супроводжуючі мовчки стояли попід стінами. Один, високий крем’язень, знуджено грався своїм топірцем.

— Панотче, — мовив дивний таким голосом, що бідолашного Рохана трохи не знудило з переляку, — вам розповідали в духовній школі про ельфів, вони ж дивні, вони ж нелюді… Яку ви мали оцінку з Історії Імперії?

— Відмінно, — прошепотів бідолашний Рохан… Він бачив, так, бачив, як за темним запиналом світяться бурштиновим вогнем очі нелюдя…

— Тож ви повинні знати, — продовжував замаскований, — що ці страхітливі істоти не знають жалості і милосердя… Вони — холодні і жорстокі…. Так говориться у Зводі-Літописі, сторінка сто сорок сім… Ви по ньому вчили історію?

— Т-так, — прошепотів панотець.

— Холодна і жорстока нелюдь — моє друге ім’я, — зловісно мовив чоловік у плащі, - як ви думаєте, що на вас очікує, якщо ви комусь оповісте про цей осінній вечір? Ви не сумніваєтесь, що вас знайдуть у Боговладі?… І не тільки там, а всюди, де б ви не заховалися? Хіба вам раптово захочеться приміряти вінець мученика… Святий мученик Рохан… Красиво звучить…

— Я мовчатиму, — вишептав панотець.

— Сподіваюся, — холодно відмовив ельф, і зробив знак своєму супроводу… Через кільканадцять хвилин всмерть переляканий Рохан почув кінський тупіт, що швидко віддалявся і нарешті затих.

— В-вінець мученика, — прожебонів нещасний, — прости мене, Господи, але я не готовий… Не готовий…

Потім панотець підвівся на тремтячі ноги і почав збирати речі… На столі лишився один папір — про його перевід до Боговлади. І церковна книга з записом про введення у закон Ясногора Парда…

— Зовсім не готовий, — пробурмотів Рохан. Він обережно згорнув книгу і поклав її в шухляду — для свого наступника, буде такий з’явиться у Родогорі. Папір же про перевід заховав на дно дорожньої сумки як найвищу дорогоцінність. Прощавай, Родогора… Кілька тижнів — і він вдома… У Боговладі… І нехай ці скажені Парди дадуть йому спокій… Разом з ельфами і гірськими розбійниками. Ясна річ, він нікому не скаже ні слова… А церква Святого Іркана, до речі — найкраща у місті.

Опришки тим часом доїхали до місця, де кручена гірська дорога розділялася на два витки. Дивний скинув плаща і запинало, що затуляло обличчя. Семеро верховинців теж позбулися свого маскування.

— Ну, що ж, роде Готурів, — мовила задоволено панна Вербена Лелег, — вважайте, що ми впоралися пречудово… Вдячна вам за допомогу… А нині ми мусимо розлучитися…

— Може провести вас далі? — запропонував старший з братів Готурів, Збислав.

— Ні, - всміхнулась Вербена, — далі я доберуся й сама. Бувайте, легіні…

— Хай бережуть вас наші Боги, жрице, — відмовив Збислав, поступаючись.

Вона перецілувала всіх Готурів по черзі не сходячи з коня. Потім накинула на плечі плащ і принаглила свого вороного.

Готури — від найстаршого Збислава, до наймолодшого Дзвенислава подивилися їй услід зі щирим захватом.

— Пан Ольг не зробив би краще, — мовив Збислав Готур, — бідолашний родогорський панотець…

— «Холодна і жорстока нелюдь — моє друге ім’я…» — хихикнув Дзвенислав, — але ж і панна… Чорнобогу роги скрутить… Брати мої старші, і як це ніхто з вас її ще не вкрав?