Церква як спільнота пропонує захищеність. Гарна підстава для того, щоб в неї вірити. Світло цієї захищеності випромінюють не тільки хрещення й конфірмація як урочисті події акту прийняття до церкви. Хрещений може пов’язувати з церквою й інші важливі події у житті людини: молода пара, що вірить у церкву, прагне відсвяткувати укладення шлюбу перед вівтарем. У разі серйозної хвороби священник здійснює миропомазання освяченою олією. Церковне погребіння має надати втіху родичам і друзям померлого, оскільки вони вірять словам пастора, який дає їм благословення. Церковний календар свят поділяє рік на періоди суворого посту і радісних свят. Ритм тижня з його шістьма робочими днями і неділею, що має бути присвячена відвідуванню церкви, структурують життя хрещених. У минулі століття цей зв’язок був іще міцнішим, і церква контролювала також працю сільського населення.
«Під шахраєм гарно жити», – казали тоді селяни, що були кріпосними монастирів та їхніх абатів і мали орати їхні поля й ходити за їхнім скотом. «Шахраєм» називали єпископський посох, скіпетр, що на верхньому кінці закручується у спіраль, який абат чи єпископ тримає у правій руці як пастуший посох на початку понтифікальної меси. На відміну від роботи на світського володаря, коли кріпосні цілковито залежали від примх власника землі і не відали, що на них чекає, якщо земля перейде до спадкоємця, праця на церковного владику була порівняно безпечною і стабільною. І взагалі ті, хто працював на церковних господарів, мали набагато більше святкових днів, в які їх звільняли від панщини, ніж кріпосні світських землевласників. Селяни, що працювали на церкву, почувалися порівняно непогано влаштованими.
Під час церковних свят відчуття захищеності, яке спільнота вірян вселяє у своїх членів, стає ще потужнішим. І річ не тільки в тому, що вони давно знають одне одного і поєднані однією і тією самою вірою, а й у тому, що всі знають, як громада вірян має поводитися впродовж церемонії. Усі однаково входять до церковного простору. Усі однаково виявляють благоговіння перед Вічним Світлом, що яскраво сяє на вівтарі, сповіщаючи про присутність освячених проскур. Усі знають, коли вони мають підводитися зі своїх місць або ставати на коліна (у своїй церкві кожен сидить на звичному для нього місці та почувається неприємно, коли його місце посідає хтось чужий). Усі голосно моляться разом. Усі разом співають святкові співи. Таке щастя усвідомлювати, що у певні миті твого життя, коли все минуще здається незначним, ти не один і відчуваєш себе захищеним, перебуваючи серед однодумців. «Завжди прагни цілого, – закликає нас Гете, – і якщо ти сам не можеш стати цілим, приєднуйся до цілого як член, що йому служить!» Упродовж століть церква є великим цілим, а служіння їй обіцяє людині як її частці наповнене життя.
Крім того, церковна спільнота відчуває себе чимось особливим. «Ви сіль землі, – сповіщено їй, і далі: – Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…»[13]
Від часів Міланського едикту, проголошеного в 313 році, яким імператор Константин дав церкві дозвіл функціонувати публічно, церква до сьогодні наймає архітекторів, які зводять здалеку видимі будівлі, від маленьких каплиць до величезних базилік, де відбуваються меси та інші церковні церемонії. У середмістях будують дзвіниці. Шедеврами романтичного й готичного мистецтва можна помилуватися майже винятково у соборах. Митці епохи Ренесансу й бароко проєктували й зводили розкішні церковні будівлі, що не поступалися замкам і палацам правителів. Коли Відень у другій половині ХІХ століття під час розширення міста й забудови Рінгштрассе переживав другу після доби бароко кульмінацію свого архітектурного розвитку, прикметними ознаками її стали церква Святого Леопольда на пагорбі Штайнгоф, збудована найвизначнішим архітектором того часу Отто Вагнером, і церква Святого Карло Борромео, збудована його молодшим колегою Максом Гегеле: обидві нагадують про Пантеон у Римі, Айя-Софію в Константинополі, купол Брунеллескі у Флоренції, купол Мікеланджело у Ватикані; обидві належать до найвизначніших споруд Віденського модерну.
Прикметно, що навіть після часів терпимості щодо євангелічних церков у архікатолицькій імперії Габсбургів, закріпленої в указі про віротерпимість 1781 року імператора Йосифа ІІ, молитовні протестантів не мали права називатися «церквами», проте мали виглядати зовні як міські будинки і їм було заборонено споруджувати дзвіниці, а про куполи годі й казати. Лише після буржуазної революції 1848 року ці обмеження були скасовані.
Церква вражала своїх вірян не тільки яскравими шедеврами, створеними запрошеними нею архітекторами, скульпторами й художниками, а й музичними творами, що лунали під час меси. Ніколаус Арнонкур постійно наголошував, що починаючи від григоріанської музики й до творінь ХІХ століття відвідувачі церкви – а це практично всі люди, що жили в країні, заснованій на «троні й вівтарі», – принаймні раз на тиждень слухали прекрасну класичну музику, причому багато з них самі брали участь у створенні музики на органних хорах. І хоча це не було метою церкви, сприйнятливість людей до музики, до мес Гайдна, Моцарта, Шуберта була тоді на порядок вищою, ніж сьогодні. Той, хто чує «Et incarnatus est», що співає тенор у месі мі-бемоль Франца Шуберта, не може – якщо його слух бодай трохи чутливий до музики – залишатися байдужим. У ці неземні миті хто може сумніватися в словах церкви, покладених на музику видатними композиторами?
Додамо, що Шуберт дозволив собі майже шокуючі вольності з покладенням на музику текстів меси. Так, він відмовився від використання у своїх месах слів «confiteor in unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam»: «Сповідую єдину святу католицьку й апостольську церкву». Сьогоднішнім відвідувачам концертів – у церквах прекрасні меси класичної доби вже майже не лунають – зазвичай це не впадає в око. Натомість учасники мес минулих часів знали точний текст, тож із занепокоєнням зазначали цей пропуск.
Проте, хоч би як гарно співали церковні тексти, вони не мали б такого значення, якби не вважались істинними, такими, що мали обов’язково втілюватись у життя. За це мав відповідати магістеріум церкви. Мартін Лютер, однак, наполягав, що тільки читання Біблії дає правильне керівництво для життя і кожне християнське зібрання або громада має право і владу «судити всі вчення і призначати чи звільняти вчителів». Цей погляд видатного реформатора рішуче заперечують католицькі вчителі церкви. Вони переконані, що лише спільнота єпископів із папою як одним із них, а також сам папа мають авторитет проголошувати правильні вчення. Кожне положення вчення виражається словами. Одначе: «Словами спорять на всі теми, / Словами творять всі системи, / Словам тим віри всі діймають, / Із слова букв не викидають»[14]. Так Мефістофель Гете говорить про двозначності й багатозначності слів, у яких виражені положення віри. Однісінька буква у значущому слові здатна здійняти нескінченні дискусії серед учених церкви.
Уже за імператора Константина спалахнула пристрасна суперечка між єпископами, чи був Ісус «тотожним за сутністю» (грецькою: «homoousios»), чи «подібним за сутністю» (грецькою: «homoiousios») Богові. Справді, церковні сановники схопилися між собою через сміховинно дрібної букви. Римський імператор, який тоді ще був язичником (Константин охрестився лише на смертному одрі), як і більшість християнських мирян, сприйняли цю суперечку як спір щодо бороди імператора. Щоб покласти край сварам, Константин скликав 318 єпископів на собор у своїй літній резиденції в Нікеї. (Число 318 має символічну силу: прабатько Авраам мав 318 рабів. Насправді 318 – це число, яке можна скласти з єврейських букв імені Еліезер, що був слугою Авраама.) Після довгих перемовин церковні мужі сформулювали Символ віри, який говорить: Син, тобто Ісус, є істинний Бог від істинного Бога, народжений, не створений, єдиносущний з Батьком. Це рішення залишилося без детальнішого пояснення чи обґрунтування. Бо вже знервований імператор заборонив усі подальші теологічні дискусії. З визнанням формули віри спір для Константина добіг кінця: те, що вирішили 318 єпископів, мусить відповідати волі Бога.
Те, що розпочалося в Нікеї, мало своє продовження перед розпадом Західної Римської імперії в Константинополі, Ефесі й Халкедоні. У своїй книжці, присвяченій духовній історії християнської античності, Карл Шнайдер описує ці зустрічі: «Це були останні й водночас найбільші демонстрації єдності Римської імперії. Вони становили надзвичайно різнобарвну картину. Тут сиділи виверткі дипломатичні грецько-візантійські придворні єпископи поруч із сільськими й солдатськими натурами на кшталт Шенуте Атріпського, розумні кельтські єпископи з Галії та Британії поруч зі свідомими своєї влади германськими єпископами з Рейну чи з готських країн, сирійські реалісти поруч з александрійськими ідеалістами, сповнені гідності, байдужі до догматики, але юридично компетентні північні італійці та африканці поруч із християнськими неоплатоніками витонченого складу з Малої Азії, міцні, владолюбні, войовничі борці поруч із блідими, аристократичними мислителями, соціальні реформатори й світоупорядники, як-от Василій поруч із суворими аскетами й утікачами від світу». Теми, з яких точилися дискусії, були містичними, езотеричними, незбагненними: як виразити божественну природу Святого Духа? Як Діва Марія стала породіллям Бога? Як мислити Ісуса «істинного Бога й істинну людину» і при цьому «незмішаних, незмінних, неподільних і нероздільних». Усе це винятково проблеми розкоші. З насиченим життям на землі, з щоденними турботами й злиднями, з працею і важкими зусиллями з метою заробити хліб насущний, потурбуватися про батьків, про сім’ю, виховати дітей, допомагати родичам і друзям – з усім цим вони не мають нічого спільного. Та що більш відірваним від землі є питання, то гарячіше про них сперечаються.
Лише на перший погляд нескінченні дискусії здаються безглуздими і шкідливими для церкви. Після глибшого роздуму можна виділити принаймні три аргументи, що говорять на користь цього диспуту, який не бажав припинятися, про істинне вчення церкви.
По-перше, урочисті собори справляють велике враження, коли сповнені гідності єпископи у повному вбранні входять у величезну базиліку, щоб після «туди-сюди» проголосити свої рішення як остаточні догми й урочисто їх сповістити. Це не лише відволікає від проблем повсякденності громаду вірян – з благоговіння перед високими владиками вона утримується від глибших, проникливих питань, що могли б серйозно похитнути хистку, як картковий будинок, вчительську будівлю церкви.
Так, наприклад, 318 єпископів, що сперечалися в Нікеї через слова «подібний за сутністю» чи «єдиносущний», прогледіли вельми прикметне місце в Євангелії від Марка: «Учителю добрий, – звертається там багатий єврейський городянин до мандрівного проповідника Ісуса і стає перед ним на коліна. – Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог!»[15] Рішуче і гаряче Ісус забороняє навіть віддалено порівнювати його з Богом. Те, що три століття потому його вшанували не тільки як богоподібного, а й як богорівного, таке обурливе блюзнірство не спало б на думку Ісусу як побожному юдеєві навіть у найсміливіших мріях. Однак подолання цієї прірви між історичним Ісусом з бідної Галілеї та Ісусом, проголошеним Сином Божим, надає численним наступним поколінням учених-теологів достатньо матеріалу для подальших суперечок. Натомість для простого церковного люду все це занадто високі матерії. Він перебуває у приголомшеному мовчанні – і це саме те, що потрібно церкві.
По-друге, з намагань сформулювати істинне вчення церкви розвинулося високе мистецтво розміркування й зваженого розгляду. Неперевершеним майстром у ньому був св. Тома Аквінський: метод, який він використовував і який названий схоластикою, полягає в тому, щоб висвітлити філософське поняття, наприклад, поняття істини, під усіма можливими кутами зору. Відповідно ставляться запитання, що таке істина, чи існує лише одна істина або багато істин, як пізнається істина і таке ін. На запитання, що ж таке істина, Тома дає спочатку попередню відповідь: «Videtur autem quod verum sit omnino idem quod ens», що означає: «Здається, що істина і суще повністю збігаються». Потім він пояснює, що деякі вчителі церкви, як-от св. Августин, погоджуються з такою відповіддю, натомість інші вчителі церкви або ж язичницький мислитель, якого Тома цінував понад усе, Аристотель, їй суперечать. Оскільки у словах як прихильників, так і опонентів не можна сумніватися, адже йдеться про святих, які ніколи не помиляються, або про Аристотеля, щодо думки якого Тома не наважувався сумніватися, постає дилема. У своїй відповіді, позначеній як Responsio, Тома розв’язує логічну дилему, показуючи, що слово «збігатися» у твердженні «істинне і суще повністю збігаються» можна тлумачити по-різному. Ті святі, що суперечили цьому твердженню, розуміли слово «збігатися» дещо інакше, ніж ті, хто з ним погоджувався. Систематично просуватися крізь аналіз значення окремих слів у проблемних твердженнях – це й означає схоластичне мислення. Це відповідає тому, що з давніх часів мудрі юдейські вчені у своєму невтомному тлумаченні Святого Письма описували словом «прояснювати».
Рене Декарт виявив особливу обдарованість, оволодівши під час навчання у єзуїтському колежі Ла-Флеш витонченим схоластичним методом аналізу, і піддав його нищівній критиці: чому, ставить він запитання, треба вірити в непогрішимість суджень святих? Він, Декарт, не довіряючи колишнім ученням, вважає, що радше варто покладатися на власну здатність судження. Він формулює свої «правила для керівництва розуму». Звісно, він усвідомлював, що такий намір, який ставить філософію на принципово нові засади, дозволяє звинуватити його в єресі. Не без підстав він часто подорожував Європою інкогніто, постійно побоюючись переслідування інквізиції.
По-третє, з авторитетом істинного вчення пов’язана влада. Церковним сановникам з папою на чолі належить право тлумачення Святого Письма. Наприклад, коли вони встановлюють, що кожен хрещений має принаймні раз на рік сповідуватися у своїх гріхах перед священником, то цим самим нав’язують акт смирення, що постійно повторюється. Водночас сповідальня, придумана за багато століть до кушетки Зиґмунда Фройда, є опорою в душевному житті бідного грішника. Він говорить про свої простимі або важкі прогріхи, може розкрити своє серце й отримати разом із прощенням змогу наново почати вигідне церкві життя. При цьому не проходить повз увагу жодна сторона життя, насамперед мають бути названі у всіх подробицях особисті, інтимні гріхи, в яких треба покаятися перед священником – особливо дієвий засіб зробити грішника покірним. Сповідальник мусить також покаятися в бунтівливих думках проти окремих положень віри. Тут духівник може втрутитися з повчаннями, а церква водночас отримує приблизне уявлення про силу віри своєї пастви.
Утім, це лише початок прояву влади тієї могутньої церкви, що упродовж майже півтора тисячоліття, від четвертого століття до доби бароко і після неї, була важливим чинником світової історії. Адже імператори й королі мали своїх сповідників і впливове духовенство – а у деяких випадках, як-от з кардиналами Рішельє та Мазаріні, священнослужителі самі офіційно перебували у керма влади. Церква тримала в своїх руках школи й університети. Перебуваючи на піку могутності церкви, папа заради гаданого блага церкви навіть виступав проти світських правителів. І безжально суворою була церковна інквізиція у боротьбі з єретиками, які після їхнього засудження мали бути передані «світській владі для належного покарання», що означало їхню смерть у нестерпних муках. Усе це сьогодні годі й уявити.
Карлгайнц Дешнер присвятив значну частину свого довгого життя написанню великих критичних щодо церкви праць. «Якою страшною може бути ревна віра, – пише Адольф Голль про багатотомну працю Дешнера, – можна прочитати у кримінальній історії християнства. Після її прочитання всі папи, кардинали, єпископи, абати, теологи, черниці, ченці й священники від початку церкви і до сучасного католицизму виглядають бандою гангстерів, чиї злочинні махінації приховані за хмарами ладану». Звісно, Дешнер постає однобічним і засліпленим гнівом критиком, коли говорить: «Мною керує ворожість. Адже історія того, що я описую, зробила мене його ворогом». Історик церкви Георг Денцлер справедливо відповідає на це: «Не може бути всерйоз прийняте історіописання, що керується такою мотивацією».
Утім, за всіх незаперечних і видатних результатах діяльності церкви для суспільства і культури не можна не погодитися, що, як каже католицький священник і теолог Голль, фанатизм тих, хто вірить у церкву, може бути «страшним». Приклад, який можна сприйняти без упередженості, оскільки йдеться про подію, яка відділена від нас багатьма століттями, стосується люті натовпу, підбуреного церквою проти найвизначнішої жінки-філософа пізньої Античності – Гіпатії, яка загинула страшною смертю в 415 році.