Прихильників тези, що все в природі підпорядковане логічному закону причини й наслідку, можна порівняти з відвідувачами бібліотеки, всі книжки якої мали б їм щось повідомити. Однак бібліотека природи існує лише в невеличкому сегменті з усіх пізнавальних творів. Це Вавилонська бібліотека Хорхе Луїса Борхеса. Наші відвідувачі стоять лише перед невеличкою полицею, де відкрили для себе кілька змістовних творів, і у захваті гадають, що вся бібліотека – це космос. Насправді Вавилонська бібліотека – образ хаосу.
З визнанням того, що навколо нас не космос, який допускає раціональне розуміння, а хаос, який принципово не піддається розрахунку, твердження, що поняття свободи волі обов’язково є ілюзією, не має переконливих доказів. Може бути й інакше: людина з її логікою, її мисленням насамперед співвідноситься не з Всесвітом, а із самою собою. І лише в другу чергу вона може спробувати зрозуміти природу, немов би раціонально її збагнути, оперуючи поняттями причини і наслідку.
У зв’язку з цим вільна людина вірить у майбутнє зовсім інакше, ніж та, що вірить у долю. Історію буття треба розуміти не у перспективі Всесвіту, що нас оточує, а під кутом зору окремої людини, що вільно обирає кожну зі своїх дій. Вільна людина несе відповідальність за частину минулого, і саме це лежить в основі її совісті. Також вільна людина хотіла формувати частину майбутнього, і саме це лежить в основі її волі.
Виходячи з цього, віра у майбутнє є водночас вірою в те, що ми можемо формувати майбутнє. Ми ставимо перед собою цілі, яких хотіли б досягти, ми розробляємо проєкти, плани, ми інвестуємо, реалізуємо, доводимо до завершення. Одне слово, ми працюємо. «Праця підносить!» – таким є рефрен «Пісні праці», гімну австрійської соціал-демократії. «Праця, вона приводить у рух світ!» – цей рядок найвиразніше формулює віру в майбутнє, що формується працею.
«Є лише одна аристократія – аристократія праці», – написано готичним шрифтом під барельєфом у стилі соціалістичного реалізму на зведеному між першою і другою світовими війнами будинку у Відні поблизу знаменитого ринку «Нашмаркт». Що мали на увазі автори цього гасла під «аристократією праці»? Вочевидь вони надавали особливого значення слову «аристократія». Стара аристократія обмежувалася людьми, що вже давно не відповідали власному значенню цього поняття. «Аристократія» – синонім «благородства», і справді колись наївно вважали, що в золотий вік аристократи, що мали привілей жити незалежно від інших, безтурботно, забезпечено і самостійно визначати своє життя, водночас становили найшляхетнішу частину суспільства. Щонайпізніше у період Ренесансу «віддавна» начебто дарована богом вищість аристократії була поставлена під сумнів. Щонайпізніше в 1848 році стало зрозуміло, що факт народження в аристократичній родині – лишень проста випадковість. Насправді благородство – це плід роботи людини над собою. І аристократизм не має нічого спільного з благородством.
Але тоді, коли будинок був прикрашений барельєфом, ще була поширеною ідея, що людина може бути «благородною». Щоправда, кожна людина незалежно від походження. І автори цього гасла визнають «благородною» лише ту людину, що працює задля кращого майбутнього. Ось у чому, зрештою, полягає віра в майбутнє. Лише приватно віддаватися благородним настроям, «працювати» над собою – цього замало. Потрібно виявити себе у суспільній праці. У такому розумінні праця є не просто особистим внеском до суспільного добробуту, не просто рядок у сумі ВВП, а натомість радше доказ того, що для взірцевої особистості неодмінним є відчуття себе зобов’язаною формувати майбутнє.
Цікаво, що саме в той час, коли на будинку біля «Нашмаркта» був розміщений барельєф, з’явилися слова «найманий працівник» (Arbeitnehmer; досл. «отримувач роботи») і «роботодавець» (Arbeitgeber). Цікаво тому, що їх слід було б розуміти у сенсі, протилежному до того, що зазвичай мається на увазі. Роботодавець – це у буквальному сенсі той, хто віддає свою працю для нашого блага, а найманий працівник, тобто той, хто отримує роботу, у буквальному сенсі – це той, хто здобуває вигоду із наданої в його розпорядження праці, оскільки вона приносить йому зиск. Проте у звичному слововжитку все навпаки. Лозунг на будинку біля «Нашмаркта» навіть у час його обнародування навряд чи зрозуміли у тому сенсі, який воліли в нього вкласти його автори.
Сьогодні його до того ж майже ніхто і не читає. А якщо й читає, то, мабуть, відчуває певне спантеличення. Годі казати, що слово «аристократія» тепер нікого не хвилює, до того ж і «благородство» зовсім втратило своє значення. Раніше воно асоціювалося з чимось міцним, вічним, непорушним, воно викликало побожне смирення, у благородство вірили майже як у Бога. Сьогодні ж навряд чи хтось говорить про «благородне» поза ювелірною крамницею. З працею ж його геть ніхто не пов’язує. Думка про те, що праця надає блиску особистості, що її виконує, стало чимось настільки далеким, як бароко. Виконану роботу доставляють і оплачують, basta[10]. Вона стала просто товаром на анонімному ринку. Про те, що вона є умовою віри в майбутнє, оскільки людина через працю може самовизначатись і формувати своє життя, сьогодні всі забули.
Насамкінець варто додати як примітку: гасло «аристократія праці» було гучно проголошено людиною, що сама, як ніхто інший, ухилялася від праці, – Адольфом Гітлером. Його ім’я також містилося на барельєфі до 1945 року, а відтак було стерте, утім, слова лишилися. Насправді Гітлер украв ці слова в Альфреда Круппа. Якщо це висловлювання має означати, що людина народжується в праці – для Гітлера: в «національній спільноті», – це було б перебільшеним уславленням праці, поєднаним із запереченням індивідуальності. Таке тлумачення Гітлерові з його похмурим поглядом на своїх «співвітчизників» певно не було чужим.
Але ці слова можна прочитати й інакше: бути опорою у вірі в майбутнє на всіх етапах життя людини, ось у цьому справжня цінність праці для особистості. Згадаймо знамениті слова біблійного псалма: «Днів наших – сімдесят років, а якщо є сила, то вісімдесят років, і найкраще в них забирає праця й смуток». А наприкінці цього псалма всі, хто вірять у майбутнє і можливість його формувати, можуть прочитати радісний заклик: «…тоді ми веселитися й радіти будемо по всі дні наші».
За доби перших розвинених культур і Античності праця була роком, що переважно визначав усе життя людини. Землероб Єгипту, житниці стародавнього світу, не знав нічого іншого, крім роботи. При цьому він не володів ані клаптиком землі. Все на землі було власністю богів і богорівного фараона. Селянин отримував землю від землемірів в оренду лише на час після розливу Нілу.
Перевага полягала в тому, що єгипетська земля, зрошувана Нілом, сама собою приносила багаті врожаї. Давній історик Геродот, один із перших туристів – відвідувачів Єгипту, повідомляє, що селянам «не потрібно було важко працювати – ні орати, ні мотижити, ні виконувати якусь іншу роботу, якою мордують себе працівники на посівних полях. Радше коли ріка сама приходить до них і напоює поля, а потім відступає, то кожен засіває своє поле і просто заганяє на нього свиней. І після того як свині затопчуть зерно в землю, йому залишається тільки дочекатися врожаю, обмолоти зерно зі своїми свинями і засипати його в комори».
Геродот знав, про що писав. Адже на ринку не має значення, важко чи легко дався хліб. На ринку просто цінується продукт. Тому Єгипет був тоді нечувано багатою країною. Без великих зусиль єгиптяни могли поставити на ринок тонни зернових культур.
Уже тоді ринок розглядав працю як товар. Але на відміну від сучасності в Античності праця практично нічого не коштувала. Той, хто купував працю, купував раба. Праця була справою рабів. Гірка доля. Важку працю греки називали «pónos», а римляни «labor», що також має на увазі тяготи й страждання. Німецьке слово «Arbeit» (праця, робота) має той самий корінь, що «Armut» (бідність). Давньогерманське дієслово «arbejo» означає: «Я дитина-сирота і тому приречений важко працювати».
Утім, окрім принизливого «pónos», у давньогрецькій існували також «érgon» або «technè» як слова для позначення праці. Тут уже не мається на увазі тяжкість, а йдеться про витвір, майстерність творця. Сократ був каменярем, Ісус – теслярем, а апостол Павло шив намети. Усі вони були бідними і тому потребували володіння професією. Було краще, коли такі ремісники, як вони, мали своїх рабів для тяжкої праці. Вони ж самі продавали виготовлений під їхнім керівництвом продукт.
Жоден грек і жоден римлянин не прагнув трудитися. Для античного громадянина таке прагнення було б божевільним. Якщо потрібно було виконати роботу на замовлення, римляни говорили про «negotium» (заняття, робота) – заперечення того, що надає сенс життю в античності, а саме «otium» (дозвілля). Слово, що сьогодні майже не піддається перекладу, оскільки нині майже ніхто не знає, що ж це таке – дозвілля. Близьке значення має італійський вираз «dolce far niente» (солодка бездіяльність), хоча й він не є повним відповідником. Грецьким відповідником «otium» було слово «scholé», від якого походить сучасне слово «школа». Воно означає свободу від праці, що дозволяє займатися собою. В Античності праця становила перешкоду самореалізації.
Наскільки відмінні ідеали сучасності! Ми завдячуємо самій вірі в майбутнє, якої не знали люди Античності, такій радикальній переоцінці праці. Адже праця є головною умовою формування майбутнього. Тому ми так високо цінуємо «право на працю».
Навіть оголошена під гаслом «Індустрія 4.0» нова промислова революція нічого в цьому не змінить. Так званий Інтернет речей обов’язково пронизуватиме алгоритмами царини праці, в яких сьогодні ще задіяні люди: можливо, невдовзі ми забудемо, що таке фабрична праця у первинному сенсі. Керований автоматами транспорт може залишити без роботи пілотів літаків, машиністів поїздів, водіїв вантажівок, водіїв таксі та інших транспортних працівників. Побутова техніка більше не потребуватиме обслуговування, монотонні послуги, які сьогодні ще надаються людьми, можуть бути автоматизовані. Поняття праці може зазнати нової трансформації. Але, безумовно, вона не буде остаточно скасована. Людська фантазія майже не знає меж, коли йдеться про відкриття нових царин діяльності або наповнення новим життям тих, що вже пішли в забуття. Так, наприклад, ремесла, яким загрожує зникнення, знову розквітають, тому що несподівано пробуджується потреба у благородних, виготовлених уручну продуктах.
Адже праця, як ми її тут розуміємо, – це не те, що замість людини принципово здатна зробити машина. Праця, якщо ми розглядаємо її у контексті віри в майбутнє, – це те, що робиться з думкою про завтрашній день. Машина на це не здатна. Машина не знає завтра, не знає про майбутнє. Лише людина очікує майбутнього й піклується про завтрашній день. І те, що у подальші десятиліття ця турбота набагато меншою мірою, ніж у минулому, буде пов’язана з тяжкою працею і стражданнями, лише на краще. Однак ця турбота, не лише про себе, а й про спільноту, в якій людина живе, залишається міцно вкоріненою в сonditio humana, в умовах людського буття. І навіть «Індустрія 4.0» не зможе позбавити людей прагнення за власним бажанням працювати на майбутнє незалежно від розміру особистого внеску.
«Хто побудував семивратні Фіви? У книжках знаходимо лише імена царів. Але хіба царі принесли камінні глиби?» – запитує Берт Брехт свого «читача-робітника». Питанням немає кінця: «Або багаторазово зруйнований Вавилон? Хто відбудовував його кожного разу? В яких будинках золотої Ліми жили будівники?» Він веде далі: «Молодий Александр завоював Індію. Хіба він це зробив сам? Цезар переміг галлів. Хіба поруч із ним не було бодай одного кухаря?» Далі він переходить до подвигів сучасних правителів. «Скільки повідомлень, стільки й питань», – так завершує Брехт свій вірш.