Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясна і холодна. Завтра чи позавтра місяць буде вповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я почувався дивно зворушеним — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна — багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте-Вериту, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.

А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте-Верити.

Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.

— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте-Вериті?

Її погляд зблиснув і вмить утік від мене.

— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.

Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між піками, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.

— Не знаєте, вони досі там? — запитав я, запалюючи цигарку, удавано байдуже.

Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.

— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.

Я продовжував курити.

— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем не обговорює так охоче, як заборонені.

Вона ледь усміхнулася, але нічого не сказала.

— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуєтеся про те, що відбувається на Монте-Вериті.

Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.

— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…

Знову зиркнула через плече і заговорила, стишено:

— Дівчина, яку я добре знала, і яка невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте-Вериту.

— Ніхто її не бачив?

— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні слівця, нічого.