Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.

— Даруйте, — сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.

Дівчинку було покликано ще раз, щось їй наказано; вона одразу ж вибігла з дому і щезла.

— Там, на Монте-Вериті, їй дали низку камінців, — сказав старий. — Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.

Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, — щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені руками і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерна, навіть ювелірна. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.

— Вона могла знайти це на схилі гори, — сказав він.

— Ми такого не робимо, — відповів старий, — ні люди з долини, ні навіть із міст, де я був. Все було, як казала дитина: камінці їй подарували ті, що живуть на Монте-Вериті.

Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто вперті, а їхнє марновірство сильніше за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.

— Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, — відповів старий.

Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, цього разу до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.

Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні й побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, — упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте-Вериту і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило вершину гори, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.

Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.

Третього дня, коли сонце було найсильніше, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що повністю його заполонив, Віктор заснув.

Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на кам’яний схил, золотавий у призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.

Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.

Підбігши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.

— Я стояв на місці, дивлячись на неї, — казав Віктор. — Мовчав. Здавалося, щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, що зірвалася й упала. А вона була там, жива. Звичайні слова не приходили. Я намагався вимовити: «Що трапилось? Де ти була?» — але це було марно. Бо, дивлячись на неї, я раптом зі страшною сліпучою певністю збагнув: усе, що казали старий і дитина, це не фантазія і не марновірство. Це правда. Хоча я нікого, крім Анни, не бачив, уся місцевість раптом ожила. Бозна скільки очей дивилися, спостерігали за мною з тих вікон-щілин. Крізь стіну я відчував їхню близькість. Це було дивно, жахливо і реально.

Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.

— Вона була не у власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодшою, але якось страшно суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:

— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.