Він обійшов довкола гори, вийшов на стежку і, у ранковому тумані, пішов униз до села. Його зустрічали. Наче очікували його приходу. Старий стояв біля входу до своєї хатини, а довкола нього зібралися сусіди, переважно чоловіки й діти.
Першим Вікторовим запитанням було: «Моя дружина повернулася?» Попри все, коли він спустився з вершини, то знову відчув надію. Можливо, вона взагалі не підіймалася на гору? Пішла деінде й повернулася до села якоюсь іншою дорогою. Але коли він побачив їхні обличчя, ця надія розвіялась.
— Вона не повернеться, — сказав старий, — ми ж вам казали, що вона не повернеться. Вона пішла до них, на Монте-Вериту.
Віктору вистачило розуму попросити їсти й пити, перш ніж починати суперечку. Його нагодували. Стояли поруч із ним, співчутливо приглядаючись. Віктор казав, що найболісніше для нього було побачити Аннин багаж, її матрац, пляшку для води, ніж, усілякі особисті дрібнички, яких вона не взяла з собою.
Доки Віктор їв, вони стояли поруч, чекаючи, коли він заговорить. Він усе розповів старому. Як чекав увесь день і всю ніч. Як не почув жодного звуку, не помітив ані знаку життя у шпаринах на вершині Монте-Верити. Час від часу старий перекладав усе, що казав Віктор, сусідам.
Коли Віктор закінчив, старий промовив:
— Усе так, як я говорив. Ваша дружина там. Вона з ними.
Нерви Віктора не витримали, він закричав:
— Як вона може бути там? Там немає нікого живого! Там мертво, там порожньо. Це місце мертве вже багато століть!
Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.
— Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Дехто пішов туди й чекав, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, багато років тому, коли покликали його дружину, три місяці сидів там — день за днем, ніч за ніччю. Вона не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте-Вериту не повертається.
То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.
Старий похитав головою — лагідно, співчутливо.
— Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південний бік, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх не було внизу. Вони на Монте-Вериті, у sacerdotesse.
Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де мав знайомих, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.
— Тіло моєї дружини на цій горі, — сказав він. — Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.
Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.
— Ця дитина, — сказав він Віктору, — бачила і розмовляла зі sacerdotesse. Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам.
Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки разів повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном:
— Я з подружками була на Монте-Вериті. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблукала, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були вдягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарніші, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте-Верити вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.