Віктор казав, що коли виходив, усі очі були звернуті на нього. Не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і прочинених дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.

Його провідник навіть не спробував заговорити з ним. Ішов уперед, плечі опущені, очі втуплені в землю. Віктор відчував, що він пішов лише з наказу старого, його батька.

Стежка була вибоїста і кам’яниста, в багатьох місцях розбита і, як вважав Віктор, йшла руслом висохлого струмка, непрохідного під час дощу. Але зараз, у розпал літа, нею легко було підійматися. Після годинного підйому зелень, терен та чагарники зосталися позаду і вершина гори проколювала небо прямо над їхніми головами. Вона була розділена надвоє, наче два пальці одної руки. З глибини долини і навіть із села цього поділу не було видно — два піки зливалися в один.

Доки вони підіймалися, зійшло сонце і тепер світило з усіх сил, коралово осяваючи південно-східний схил. Котилися великі вали м’яких хмар, закриваючи світ унизу. Вікторів провідник раптово зупинився і показав уперед, де скельний виступ, наче втятий лезом бритви, повертав на південь і тягся, скільки було видно.

— Монте-Верита, — сказав він і повторив: — Монте-Верита.

Тоді швидко повернувся і подерся назад шляхом, яким вони прийшли.

Віктор гукнув до нього, але чоловік не обізвався, навіть голови не повернув. За мить його вже не було видно. Вікторові не зосталося нічого, крім як іти самому довкола виступу. Він сподівався, що Анна чекає його по той бік.

Йому потрібно було півгодини, щоб обійти виступ, і з кожним кроком його неспокій зростав, бо там, з південного боку, не було пологого схилу — прямовисна гора. Невдовзі дальше просування стало неможливе.

— Тоді, — розповідав Віктор, — я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини, і побачив монастир, побудований із каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого, крім неба і двох піків Монте-Верити.

То це була правда. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою з трагедії.

Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора, і голос його був рівний.

— Мусив мати сотні років, — сказав він через хвилину-другу. — Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелі, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин — для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче — прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, робила його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було ніяких ознак життя. Ні сліду бодай когось.

Я стояв, дивився на скелю, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, крім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих шпарин і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і от-от вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…

Його слова були прості, звичайний виклад фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка одного ранку під час їхньої відпустки пішла на якийсь час, бо запросили друзі. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте-Верити, по вежі, по прорізах-вікнах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.

— Я сидів там весь день, — казав Віктор, — але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні випнутих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте-Верити.

Години тяглися за годинами, а я далі чекав. Холоднішало, і зі зростанням моєї тривоги прискорився й час. Сонце швидко хилилось до заходу. Змінився колір скелі. Не було вже того сліпучого блиску. Тоді я почав панікувати. Підійшов до стіни і закричав. Обмацував руками, але входу не було, нічого не було. Мій голос луною повертався до мене, знову й знову. Глянув угору — і побачив там ті ж самі сліпі шпарини вікон. Я почав сумніватися в історії старого, в усьому, що він сказав. Це місце було безлюдне, там уже тисячу років ніхто не жив. Монастир був збудований дуже давно і спорожнів. Анна взагалі ніколи сюди не приходила. Вона впала на тому вузькому виступі, де закінчилася стежина і провідник мене покинув. Вона мусила впасти у глибоченну прірву, там, де біля південного плеча гори починався хребет. Те саме трапилося з іншими жінками, які йшли цією дорогою, з донькою старого, з дівчатами долини: всі вони попадали, жодна не дійшла до скелі, тут, між піками.

Цю непевність легше було б витримати, якби до голосу Віктора повернулася первинна напруженість та ознаки нервового розладу. Але це було так: він сидів у лондонському санаторії, в простій, знеособленій кімнаті, серед звичайних медичних баночок і пігулок на столі поруч із ним; із Вігмор-стрит долинав вуличний шум, а його голос був монотонним, як цокання годинника. Природніше було б, якби він раптом обернувся і закричав.

— Але я не зважувався повертатися, доки вона не вийшла. Я мусив далі чекати там, під стіною. Хмари наді мною згустилися й посіріли. Добре знайомі мені вечірні тіні виповзли на небо. Якусь мить кам’яний схил гори, стіна, вікна були золотими, а тоді сонце раптово зникло. Сутінків узагалі не було. Холодно, ніч.

Віктор розповів, що залишився біля стіни до світанку. Не спав, ходив туди-сюди, щоб зігрітися. Коли розвиднілося, він геть перемерз, усе тіло стерпло, а голова паморочилася від голоду. Він мав із собою лише їхню обідню перекуску.

Здоровий глузд підказав йому, що чекати ще день було б божевіллям. Йому слід повернутися до села по харчі та воду, і, якщо це можливо, зібрати там людей для пошукової групи. Коли сонце зійшло, він неохоче покинув вершину. Все, як і раніше, огортала тиша. Тепер він упевнився, що за стіною не було нікого живого.