Спершу Віктор не тривожився. Досі він уже знав, що Анна може дати собі раду і ходить по горах так само впевнено, як і він, — а то й краще. Вона не ризикуватиме по-дурному і, хай там як, старий сказав їм, що сходження не становить небезпеки. Натомість Віктор образився, що вона не зачекала на нього, порушивши цим свою обіцянку — вони мали піднятися разом. І він гадки не мав, як сильно вона його випередила. Єдине, що він міг вчинити, — доганяти її так швидко, як тільки міг.

Він повернувся до кімнати, щоб забрати їхній харчовий запас на день, — Анна про це не подумала. Свій багаж вони могли забрати, спустившись, і, схоже, їм доведеться попросити притулку ще на одну ніч.

Його збори мусили розбудити господаря, бо старий раптом з’явився з дальшої кімнати. Його погляд упав на порожній Аннин матрац, і він майже звинувачувально пошукав очима Віктора.

— Моя дружина пішла вперед, — сказав Віктор. — Я піду слідом за нею.

Старий виглядав дуже серйозним. Підійшов до відчинених дверей і стояв, дивлячись на гору за селом.

— Недобре було відпускати її, — сказав він, — ви не мали їй цього дозволити.

Віктор казав, що старий виглядав дуже занепокоєним і хитав головою, щось бурмочучи собі під ніс.

— Та все гаразд, — сказав Віктор. — Я швидко її піймаю і ми, напевне, повернемося одразу ж після полудня.

Він поклав руку старому на плече, щоб його заспокоїти.

— Дуже боюся, що буде запізно, — сказав старий. — Вона піде до них, а як буде з ними, то не повернеться.

Він ще раз вжив слово «sacerdotesse», влада sacerdotesse, і його тривога, його занепокоєння передалися Вікторові. Тепер теж відчув страх, що гнав уперед.

— Ви хочете сказати, що на вершині Монте-Верити хтось живе? — спитав він. — Люди, що можуть на неї напасти і завдати шкоди?

Старий почав швидко говорити, і в потоці слів, який він вивергав, тяжко було знайти сенс. Ні, сказав він, sacerdotesse її не скривдять, вони нікого не кривдять; річ у тому, що вони її заберуть, щоб вона стала однією з них. Анна піде до них, вона нічого не зуміє з собою вдіяти, така сильна їхня влада. Старий казав, що двадцять, тридцять років тому його донька пішла до них: він ніколи вже її не бачив. Інших молодих жінок із села і з долини внизу теж кликали sacerdotesse. Коли покликані пішли, ніхто не зумів їх повернути. Ніхто їх знову не побачив. Ніколи, ніколи. Так було впродовж багатьох років, за часів його батька, і батька його батька, і навіть ще раніше.

Нині невідомо, коли sacerdotesse вперше з’явилися на Монте-Вериті. Жоден живий чоловік їх не бачив. Вони жили там, замкнувшись, за стінами, але, як він уперто запевняв, мали чарівну силу. «Хто каже, що це від Бога, хто — від диявола, — говорив він, — а ми не знаємо, не можемо розказати. Ходять чутки, що sacerdotesse на Монте-Вериті ніколи не старіють, завжди залишаються молоді та прекрасні, і що свою силу вони черпають від місяця. Це місяцю вони поклоняються, і сонцю».

Віктор мало що збагнув із тієї дикої розмови. Це все мусило бути легендою, марновірством.

Старий похитав головою і глянув на гірську стежку.

— Минулої ночі я побачив це в її очах. Цього я боявся. У неї були такі очі, як у тих, кого покликали. Я бачив таке раніше. У моєї доньки, в інших.

До того часу решта членів сім’ї прокинулись і по одному зайшли до кімнати. Здавалося, вони відчули, що трапилося. Молодший чоловік, жінка, навіть діти дивилися на Віктора з тривогою і дивним співчуттям. За його словами, все довкола викликало в нього не так тривогу, як роздратування і гнів. У думках зринали коти і мітли, відьми й шістнадцяте сторіччя.

У долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.

— Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він іти не хоче.