Тоді я зрозумів, що це Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику, і я вражено помітив, що вона була босоніж. Я застиг і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що споглядаю щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.

Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такі звичайні й веселі, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анні хочеться ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливі й задоволені, й мені дуже не хотілося покидати їх.

Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у «Меп Гауз» на Сент-Джеймс[8], щоб купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.

Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня мені було ніколи, їм теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.

— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.

— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?

— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.

Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.

— Монте-Верита, — прочитав я.

Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.

— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж іти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?

Анна усміхнулася, і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.

— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!

Я похитав головою і пішов своєю дорогою.

Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий — не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ із його сумнівними принадами й піти шукати істини разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилося. Пізно було щось міняти.

У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, тож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Вікторові, тільки-но розберу свою ділову пошту.

Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:

— Кажу, яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?

— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?

— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?