Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте-Верити досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, коли настала година потреби, подібно до пророків давнини зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги; юдеї вірили, що на небо був забраний Ілля; християни — у вознесіння їхнього Засновника. Вздовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно перебігало переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення предметів, які можна відчути на дотик, і людей з плоті та крові.

Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.

Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: у горах ми найближчі до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини проголошували з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Буваючи в піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте-Верити і забрала їхні душі в безпечне місце.

Пам’ятайте: я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю кам’яну стіну під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.

Згадуючи це, я вірю у безсмертя.

Тоді — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над літньою пам’яттю, так само як над літнім тілом, — я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте-Вериті, були очима живої істоти, що дихала; руки, яких я торкався, були з плоті.

І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».

Отоді з’являється моя друга теорія, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.

Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані цинічнішому і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори моєї блискучої чарівниці-реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.

Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте-Верити давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, незавважені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми.

Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро і чи коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.

Інколи, під час подорожі, зустрічаючись із якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті його голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але — можливо, це лише моя фантазія — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці, і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте-Вериті?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.

Що більше я старішаю — близько сімдесятки, вже казав, і пам’ять коротшає із подовшанням віку, — то тьмянішою та неймовірнішою історія Монте-Верити стає в моїй уяві, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та додасть своє розуміння оповіді, свою інтерпретацію.

Слівце попередження. У Європі багато гірських вершин, і безліч може зватися Монте-Веритами. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте-Верити. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна піднятися. Ні, за належної обережності немає ніякої небезпеки.

Моя Монте-Верита ніколи не була недоступною через надмірну висоту, чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може йти певним спокійним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте-Верита, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було споганене, що опівночі, коли підіймається повний місяць, вершина гори досі залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, кам’яна вершина Монте-Верити, її піки-двійнята здіймаються до сонця, мовчки й зі співчуттям дивлячись униз, на засліплений світ.

Ми від хлоп’яцтва були разом — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом, і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною (і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були). Звичайно, не було нічого професіонального у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

Із часом ми стали дещо обачніші, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір із повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника, якого треба привернути на свій бік. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання. Ми любили те, що здобували.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не пояснять. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі; він не знатиме тиші, що настає лише у верховині.