— Ніколи не зрозумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкі для мене — цілковита темрява, майже шторм.

Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму кріслі. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.

— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.

— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману — у сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що коли ми наступного разу підемо в гори, вона може бути провідником.

— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.

— У жодному разі! — радісно відповів Віктор. — Знаєш, ми вже зібралися піти наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, ми мали б таку команду, як слід.

Я із жалем похитав головою.

— Я б охоче, якби міг, але це неможливо. У травні мушу бути в Нью-Йорку і не повернуся до вересня.

— Та ще багато часу попереду, — сказав Віктор, — до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, що ближчий час.

Анна досі й слова не промовила, і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємна. Мені захотілося налаяти Віктора.

— Слухай, — сказав я, — двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.

— Проти? — здивувався Віктор. — Адже це повністю її ідея.

Я глянув на нього.

— Ти певен?

— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живий; але вона вийшла з туману, наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, ніби провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?

— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.

Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, яку для мене залишили перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких капцях по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані.

Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.

Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг цього витримувати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим як випити, я вирішив: потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.

Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травникý. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.