Прийняли мене байдуже, хоча і без нечемності. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте-Верити. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.

— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.

— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині й тими в селі у горах? — спитав я.

— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.

— А туристів багато?

— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.

— А я міг би завтра переночувати в селі?

— Не знаю.

Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:

— А sacerdotesse досі живуть на вершині Монте-Верити?

Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.

— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?

— То вони досі там? — спитав я.

Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ — насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закуткові дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.

— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня може бути клопіт.

— Для кого клопіт?

— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте-Вериті, — я нічого про них не знаю, — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.

Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.

— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.

Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.