— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте-Вериту.

Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.

— Як собі хочете. Мене це не обходить.

Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши місток над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте-Верити.

Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим із будинків зливався в одну туманну куряву, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибинах. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно — м’язи були нетренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки — міг би йти так вічно.

Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього йти ще принаймні годину. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох ішов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмуре, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Страх як весело, що я мусив тут заночувати.

Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.

— Ви доктор із долини? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

— Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем присмертного родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися; виглядав як ті, кому зосталося три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і всміхнувся. Це був Віктор…