— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?

Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти по чайках у морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна через населення.

— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.

Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джонні.

— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!

Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.

— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?

— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.

Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку. Але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство? Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.

— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.

— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!

Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, щоб упевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми аж ніяк не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують напустити газу, гірчичного газу. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над проблемою уже цього вечора.

Чомусь така думка його заспокоїла. Він змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків, хлопців із задньої кімнати[2], викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.

«Мусять бути безжальними, — думав він. — Де біда найгірша, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Ось це клопіт. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього».

Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він досі чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз другий прийде на зміну першому. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.

Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює тишу: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити. І він, і дружина, й діти, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин із комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами, як він зашепотів до неї.

— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

У її голосі наростала істерика. Він утишив, заспокоїв її: