Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джонні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріґґом. Я мерщій зачинила двері, і їх заклинило. Тому я не могла відразу відчинити, коли ти прийшов.

— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

— Летять у глиб країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

— Але що вони можуть зробити, Нате?

— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть у новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джонні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали стишені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, — шукали дороги всередину.

Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знов і знову глухий стукіт, удар, коли окремі птахи, кидаючись зверху, вдарялися об землю. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Геть не всі».

— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна забиті дошками, Джилл. Птахи не прорвуться.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була залатана. Але, напевно, можна ще зміцнити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка притлумив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.

— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.

Теж допоможе їх позбутися. Він піднявся нагору й укріпив вікна і там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт і ковзання кігтів, їхню штовханину.

Нат вирішив, що треба спати на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь спальні, то пройдуть години, а можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, позадихаються й погинуть.