— А пекар?

— Теж прийде завтра.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини… Сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, потьмяніло, мов увечері. Небо похмуре, важке, безбарвне, наче сіль. Він чув, як розлючене море туркотить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер затоплені, але це не море притягнуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, колували, піднімалися, падали, намагаючись пересилити буревій.

Нат розвернувся і побіг доріжкою назад до котеджу.

— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.

— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.

— Тримай Джонні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.

— Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини з інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову озирнувся через плече.

Чайки знялися вище, їхні кола чимраз ширшали, величезні зграї заповнили небо.

Він поспішав. Хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв із пагорбів на поля.

Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу ніби пляма. Вона розширилась, поглибшала й розмазалася в хмару, потім розділилася на п’ять менших хмар, які посунули на північ, схід, південь і захід, — і не хмари то були зовсім. То були птахи. Він бачив, як вони ширяться небом; частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. Із їхньої швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глиб країни, їм байдуже до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки — всі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших. Але цього пообіддя в них була інша мета.

«Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що мають робити. До нас їм однаково. Нами займуться чайки. Решта летить у міста».