Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор повинен працювати. Повідомлення приймуть і передадуть.

— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.

— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, утомлений.

— Я можу бути впевнений, що це повідомлення передадуть кому слід?

— Так, так… — тепер нетерпляче, наче ця розмова їй вже набридла. Знову пішли гудки.

«Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні весь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо: “Диви, птахи!” Недбала».

Автобус тяжко виліз на пагорб. Із нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.

— Нащо тобі мотика, татку?

Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцями.

— Так, просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюсь, як швидко ви бігаєте.

Він розмовляв із приятелями Джилл — їхні сім’ї мешкали в муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.

— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.

— Ні, не можна. Додому, або ж я скажу твоїй мамі.

Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.

— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.

— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.

Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Досі мовчки. Жодного звуку.

— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок!

— Так. Хутенько, хутко.

— Куди вони летять? Куди це вони?