Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час розглянутися довкола. Птахи досі кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо, а тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись угору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі. Морські мартини були спереду, на чолі. Ферма — от яка була їхня мета. Вони мають упоратися з фермою.

Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.

— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? У місті кажуть, що це все наробили росіяни. Потруїли птахів.

— Як вони могли це зробити? — засумнівався Нат.

— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашого стрілецького матчу?

— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.

— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Тріґґ. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.

— А вікна ви забили? — спитав Нат.

— Ні. То сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи я сьогодні не мав чого робити, крім вікна забивати?

— Бувши вами, я б забив.

— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

— Ні, але однаково дякую.

— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Тріґґ усміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин. Промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоби знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, впереміш. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Птахи далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожне штрикання дзьоба-нападника розривало його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей! Усе інше — дрібниці. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, із кожним нападом смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

— Впусти мене, — закричав він, — це Нат! Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали одна за одною проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав, і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина притисла двері усією своєю вагою.

Вони почули глухий стукіт падіння олуші.

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Та олуша… могла б і череп пробити.